Читати книгу - "Ґоморра"

усього того, що сталося опісля». Калашников, з іншого боку, завжди виглядав умиротвореним, як старий російський пенсіонер з головою, сповненою спогадів. Уявляю, як він, з легким запахом водки у подиху, розповідає про якогось бойового товариша, або — перейшовши на таємничий шепіт — про те, як у молодості міг кохатися годинами без передиху. І моя наївна уява малює Калашникова добрим стариком, який каже: «Все нормально, то — не моя проблема, я тільки й зробив, що сконструював штурмову автоматичну гвинтівку. І мене не хвилює, як її використовують інші». Відповідальність, що не бачить далі власного носа, не виходить за межі власної шкури, що обмежується лише власними діями. Твоя совість торкається лише творіння твоїх рук — і все. Гадаю, саме цей аспект людської свідомості мимоволі робить старого генерала ідолом злочинних кланів у всьому світі. Михайло Калашников — не торговець зброєю, він не має ані стосунку до оборудок зі зброєю, ані політичного впливу, йому бракує особистої харизми, однак він втілює щоденний імператив людини ринкових стосунків: робить те, що має робити для власного успіху, а решта його не турбує.

На Маріано була спортивна куртка з капюшоном та рюкзак за спиною, і на кожному з цих двох предметів красувався напис «Калашников». Генерал урізноманітнив свої інвестиції і перетворювався на талановитого бізнесмена. Його ім’я знають в усьому світі, тому якийсь німецький бізнесмен налагодив випуск речей з биркою «Калашников». Генералові сподобалося поширювати власне ім’я; він навіть почав співробітничати з компанією, що виробляла вогнегасники. В розпал своєї історії Маріано раптом зупинив фільм, побіг до свого авто, вихопив з багажника гевелику військову валізку, швидко повернувся і поклав її на стіл. Я перелякався, що він остаточно схибив від своєї автоматної містики і роз’їжджав по Європі з АК-47 у багажнику свого авто, радий показувати його кожному зустрічному. Та натомість він витягнув з валізки кришталевого «калашникова», наповненого водкою і закоркованого в кінці ствола. То був жахливий кітч, позбавлений найменшого смаку. Після його подорожі до Росії в кожному місцевому барі, куди Маріано постачав товари, стала продаватися водка «Калашников». Я вже уявив собі, як ця кришталева копія займає почесне місце на полиці кожного бару від Тевероли до Мондраґоне. Відео майже скінчилося, а мої очі боліли від примружування, яким я намагався компенсувати свою короткозорість, вдивляючись в малесенький екран. Але завершальна сцена була варта того, щоб її побачити: двоє стариків у капцях стоять на порозі, дожовуючи буйволячий сир і махаючи на прощання своєму молодому гостю. Біля мене та Маріано утворилася групка дітлахів; вони витріщалися на мого приятеля як на одного з обраних, як на героя, що зустрівся із самим Михайлом Калашниковим. Маріано навмисне поглядав на мене так, наче ми з ним — заодно, хоча це було неправдою. Знявши гумову стрічку зі стосу фотографій, він швидко полистав їх. Передивившись кільканадцять, подав мені одну:

— Це — тобі. І не кажи, що я ніколи про тебе не думаю.

На портреті старого генерала чорним фломастером було написано: «То Roberto Saviano with Best Regards. M. Kalashnikov»[3].

Міжнародні дослідницькі інститути з економіки постійно потребують даних, котрі вони постачають наче щоденний хліб газетам, журналам та політичним партіям. Наприклад, знаменитий показник Біг-Мак оцінює заможність країни, виходячи з вартості гамбургера в «МакДональдсі». Для того ж, щоб оцінити стан справ у сфері прав людини, аналітики виходять з ціни автомата АК-47. Чим менше він коштує, тим більше порушуються права людини; низька ціна вказує на те, що інститут громадянських прав загниває, а соціальна структура розпадається. В західній Африці АК-47 можна інколи придбати всього-на-всього за 50 доларів. А в Ємені можна знайти старий чи дуже старий автомат взагалі за смішну ціну — шість доларів. Найкращим ресурсом для торговців зброєю є клани Казерти та Неаполя, котрі разом із калабрійською мафією, з якою вони підтримують постійний контакт, наклали свої пазурі на збройні склади занепадаючих країн колишньої Східної Європи, що колись належали до соціалістичного табору.

Фактично ціну на АК-47 визначає Каморра, якій належить великий шматок міжнародного ринку озброєнь; у такий спосіб вона стає непрямим чинником впливу на стан прав людини на Заході. І рівень людських прав поволі погіршується, витікаючи краплина за краплиною, як рідина з катетера. В 1980-х, коли кримінальні групи в Америці та Франції користувалися МІ6, штурмовою автоматичною гвинтівкою морської піхоти США, сконструйованою Юджином Стоунером, — цим незручним важким пристроєм, який треба постійно змащувати та чистити, щоби уникнути заїдання, — АК-47 уже йшов переможною ходою в Сицилії та Кампанії, від Чінізі до Казаль-ді-Прінчіпе. 2003 року Рафаеле Спінелло, pentito дженовезького клану, який контролював Авелліно та прилеглі території, розповів про зв’язок між баскською ЕТА і Каморрою. Дженовезький клан поєднався із сім’єю Кава та кланами Казерти. Хоч він не був «першокласним» кланом, тим не менше він постачав зброю одній з найвідоміших войовничих організацій Європи. За всі тридцять вісім років своєї боротьби ЕТА розглядала різні варіанти придбання зброї, але клани Кампанії були їхніми привілейованими переговірними партнерами. Згідно з даними розслідування, здійсненого 2003 року прокуратурою Неаполя, Хосе Міґель Аррета і Грація Морілло Торрес, двоє бойовиків ЕТА, або etarras, як їх називають, десять днів вели переговори з каморристами в номері люкс одного з міланських готелів. Про ціни, маршрути постачання та взаємовигідні обміни. Вони досягли домовленості: кокаїн в обмін на зброю. ЕТА пообіцяла безперервно знижувати ринкові ціни на кокаїн, отримуваний через їхні канали зв’язку групами колумбійських партизан, а також покривати вартість та забезпечувати безпечність доставки наркотиків до Італії — бойовики ЕТА пішли на серйозні поступки заради збереження міцних зв’язків з картелями Кампанії, які, мабуть, були єдиними, хто постачав їм обширні арсенали. Але ЕТА були потрібні не лише АК-47. Тому ця організація зажадала важкі озброєння, потужну вибухівку, а найголовніше — гранатомети.

Стосунки між Каморрою та партизанами завжди були інтенсивними. Навіть в Перу, країні, облюбованій неаполітанськими наркобаронами. В 1994 році, після убивства кільканадцяти італійців у Лімі, неапольський суд попросив дозволу перуанської влади здійснити розслідування. Розслідування, спрямованого на викриття зв’язків, здійснюваних через братів Родрігес, між неаполітанськими кланами та MRTA, партизанами з червоно-білими пов’язками на головах. Розслідування зв’язків кланів Маццарелли з Сомалі йшло кількома напрямками, основним з яких було, звісно, постачання зброї. Навіть місцеві ватажки ставали сумирними, коли потребували зброї від кампанійських кланів.

Арсенал, виявлений у березні 2005 року в Сант-Анастасії, місті біля підніжжя Везувію, був вражаючим. Викрили його частково випадково, частково — через брак дисципліни серед торговців зброєю: клієнти та постачальники вчинили стрілянину прямо