Читати книгу - "Колекціонер"

І одне прохання — ні, не прохання, а замовлення. Я попросила спробувати добути картину Джорджа Пестона. Дала список галерей, де можуть бути роботи Дж. П. Навіть пробувала направити його до його майстерні.

Але щойно він почув про Гемпстед, відчув підступ. Став допитуватися, чи знаю я того Джорджа Пестона. Я сказала: та ні, тільки на ім’я. Але це не прозвучало надто переконливо; я боялася, що він ніде не купить його картин. Тож сказала, що це мій знайомець, уже немолодий, але гарний художник, і йому дуже потрібні гроші, а ще мені б дуже хотілося побачити щось із його картин. Можна повісити на стінах. Якщо купити просто в нього, ми не матимемо платити відсотку галереї, але коли ти боїшся, то нехай. Звичайно, він на це не купився.

Він спитав, чи той Дж. П. — не один із тих попсуй-майстрів, які виливають на стіну кілька банок фарби — і готово. Я просто на нього подивилася.

К. Жартую.

М. Тоді не жартуй.

Через якийсь час він сказав, що хотів би знати, що йому говорити, і таке інше.

Я дала йому легенду, і він пообіцяв, що подумає. По-калібанівськи це означає «ні». То чекати на щось не випадало: певне, в галереях може нічого не бути.

Та я й не переймалася, бо завтра мене тут уже не буде. Я тікатиму.

Поїде після сніданку. Залишить мені обідати. Тож я матиму чотири-п’ять годин (хіба що він схитрує і не піде по те, що я просила, але раніше такого не бувало).

Цього вечора мені було шкода Калібана. Йому справді буде погано, коли я піду. У нього не буде нічого. Він залишиться сам на сам зі своїм сексуальним неврозом, класовим неврозом, відчуттям непотрібності, порожнечею. Але сам винний. Я не зовсім його жалію. Але й не зовсім байдужа.

4 листопада

Учора писати не могла. З мене всього було годі.

Яка я була дурна. Відпровадила його вчора на весь день. Мала до лиха часу. Але ще нічого не продумала. Я уявляла собі, що вигрібатиму жменями м’яку глинисту землю. Цвях не придався, ним неможливо колупати цемент. Я гадала, він кришитиметься. А було страшенно важко. Один камінь я витягла за кілька годин. За ним була не земля, а ще один камінь, великий, вапняний, я навіть країв не могла знайти. Витягла ще камінь, але це не допомогло. Там був той самий величезний камінь. Я була у відчаї, розуміла, що підкоп не вдасться. З усієї сили била в двері, намагалася виламати їх цвяхом, але тільки поранила руку. Закінчилося все тільки раною на руці й поламаними нігтями.

Мені просто бракує сил без знарядь. Та й зі знаряддями теж.

Урешті я сунула камені назад, насипала туди цементу, до якого для маскування додала тальк. Це для мене тут типова картина: я раптом сказала собі, що підкоп можна зробити за кілька днів і просто дурістю було намагатися зробити все за один раз.

Тож я витратила багато часу, намагаючись приховати свої дії.

Але не виходило, випадали шматочки, і почала я в найпомітнішому місці, де він точно все побачить.

І я здалася. Раптом вирішила, що вся ця справа дрібна, дурна, безглузда. Як невдалий малюнок. Нічим не виправиш.

І коли він нарешті прийшов, то одразу все помітив. Він завжди роззирається й аж принюхується, коли заходить. Тоді він поліз дивитися, як далеко я зайшла. Я сиділа на ліжку і дивилася на нього. Урешті кинула в нього цвях.

Він умурував камені назад. Каже, що за ними — велика суцільна крейдяна брила.

Того вечора я з ним не говорила, не дивилася на те, що він купив, хоча з однієї торби стирчав край рами картини.

Я випила снодійне і лягла спати одразу після вечері.

Уранці (я встала рано), до того як він спустився, я вирішила зробити так, щоб це все минуло, забулося, як щось неважливе. Поводитися нормально.

Але не здаватися.

Я розпакувала його покупки. Перш за все, там була картина Дж. П. Малюнок: дівчина (молода жінка) — оголена, не схожа ні на що з того, що я бачила, мабуть, дуже давня його робота. Але його. Та сама простота лінії, нелюбов до зайвих витребеньок, штучок у дусі Топольського.[29] Вона наполовину відвернулася: чи то вішає сукню на гачок, чи її звідти бере. Чи гарна з лиця? Важко сказати. Доволі важке, майолівське[30] тіло. Робота не варта десятків речей, які він створив потім.

Але справжня.

Я поцілувала її, розгортаючи. На деякі з ліній я дивилася не як на лінії, а як на те, чого він торкався. Весь ранок. І досі.

Не кохання. Людяність.

Калібан дуже здивувався, що я була така рада, коли він прийшов. Я подякувала йому за все, що він купив. І сказала, мовляв, який же в’язень не чинить спроб до втечі, а тепер забудьмо про це — гаразд?

Він, за його словами, телефонував до всіх галерей із мого списку. Знайшов тільки цю роботу.

— Дуже дякую! — сказала я. — Можна я її триматиму тут, унизу? А коли йтиму, подарую тобі. (Не подарую: він сказав, що краще йому подарувати що-небудь із мого.)

Я спитала його, чи вкинув він лист. Він відповів, що так, але почервонів. Я запевнила, що вірю йому і не надіслати листа було б такою брудною підлістю, що він, певне, його надіслав.

Я майже певна, що він нічого з листом не зробив, як і з отим чеком. Це було б дуже на нього схоже. Але я не зможу словами переконати його вкинути лист. Тож я постановила вважати, що він його вкинув.

Північ. Зупиняюся. Він прийшов.

Ми слухали платівки, які він приніс.

Барток — музика для перкусії й челести.

Найкраща.

Мені від неї згадалося минуле літо, Колліур. Коли ми вчотирьох разом із французькими студентами йшли між корковими дубами до вежі. Коркові дуби. Абсолютно новий колір: дивовижний каштановий, іржаво-брунатний, підпалений, кривавий там, де з дерева зрізали кору. Цикади. Дике лазурне море між стовбурами, спека і запах обпеченого, розжареного нею. Пірса, мене і всіх, крім Мінні, розморило. Ми задрімали в тіні, а прокинувшись, побачили між листям кобальтове небо, подумали про те, як малюються неможливі речі, як якась синя фарба може означати синяву небес.