Читати книгу - "Бігуни"

— Я куплю тобі булку, — каже Аннушка до закутаної, і та на мить припиняє похитуватися — здається, ніби вона здатна перетравлювати почуте лише в безруху. Небавом рушає в бік кіосків.

Ґаліна й Аннушка стоять, спершись на задню стіну кіоску, і їдять. Перш ніж відкусити шматок, закутана кілька разів хреститься й вклоняється.

Аннушка питає її про мовчазних людей, яких учора бачила в котельні, і жінка знову завмирає, цього разу з куснем булки в роті. Буркає щось недоладне, на кшталт «чого?», а потім кидає злісно:

— Вали звідси, баришня!

І йде геть. Аннушка до першої ночі їздить на метро, а потім, коли його зачиняють і церберки виганяють людей надвір, крутиться біля місця, де, як їй здається, був вхід до теплих котелень, але ніякого входу нема. Тож вона рушає на вокзал і там, вишпортуючи з гаманця останні гроші, коротає ніч за безконечним чаєм і борщем у пластикових скляночках. Сидить за столом, мужньо впираючись ліктями у ламіновану стільницю.

Тільки-но вона чує, як із брязкотом відчиняють ґратчасті двері, відразу купує в автоматі квиток і з’їжджає вниз. У шибці потяга бачить, що її волосся вже масне, від зачіски не лишилося й сліду, інші пасажири сідають біля неї не надто охоче. Іноді її навідує панічна думка, що вона може перестріти якогось знайомого, хоча ті навряд чи їздять цією лінією. Про всяк випадок тулиться в куток, під саму стіну. Зрештою, які там у неї знайомі? Поштарка, продавчиня з крамниці внизу, сусід із поверху. Аннушка навіть не знає їхніх прізвищ. Їй кортить затулити обличчя, як робить ота закутана; це непогана ідея — надягти собі пов’язку на очі, аби щонайменше бачити й бути якнайменше баченою. Аннушку штовхають, а їй навіть приємно, що хтось її торкається. Якась старша жінка, що сіла біля неї, виймає з мішечка яблуко і простягає їй з усмішкою. Коли на станції Парк Культури вона стоїть перед будкою з пиріжками, якийсь молодий, коротко стрижений хлопець купує їй порцію. Певно, вигляд вона має кепський. Дякує і не відмовляється, хоч у кишені лишилися ще якісь копійки. Вона стає свідком багатьох подій: як міліція скручує якогось чоловіка у шкіряній куртці, як на всю горлянку свариться якесь п’яне подружжя. Як молода дівчина, підліток, сідає до потяга на Черкізовській і схлипує, повторюючи «мамо, мамо», і ніхто не наважується їй допомогти, а потім уже запізно, бо дівчина виходить на Комсомольській. Бачить якогось присадкуватого смаглявого чоловіка, який біжить, штовхаючи перехожих, але біля ескалатора застрягає в натовпі, і двоє інших викручують йому руки. Бачить якусь жінку, яка голосить, що їй вкрали все, все, а потім її голос долинає звіддалік, усе глухіше й глухіше, аж поки остаточно змовкає. І двічі того дня бачить прямого, як жердина, діда з відсутнім поглядом — він проминає перед нею в освітленому потязі. Вона не знає навіть, що нагорі вже давно смеркло, що горять усі ліхтарі й лампи, просочуючи густе морозяне повітря жовтим світлом. Того дня вона взагалі не бачила сонячного проміння. На Київській вона підіймається нагору і йде в бік тимчасового переходу біля будівельного майданчика, сподіваючись зустріти тут закутану.

Жінка на своєму місці — робить те, що завжди: тупцює, виписуючи на землі якісь кола й вісімки, викрикуючи свої прокльони, схожа на клунок розмоклого шмаття. Аннушка довго стоїть перед нею, аж доки та помічає її й змовкає. Потім, не змовляючись, обидві жваво кудись рушають, неначе кваплячись до якоїсь цілі, і досить трохи забаритися, щоб вона назавжди лишилася недосяжною. На мості вітер ударяє їх обох, ніби жінка-боксер на рингу.

В кіоску на Арбаті продають смачнющі млинці, вони недорогі, але аж плавають у маслі, ще й политі сметаною. Закутана кладе монети на скляну тарілочку й бере гарячі порції. Жінки знаходять собі місце, щоб з’їсти цю смакоту, — на парапеті. Аннушка, ніби загіпнотизована, дивиться на молодих людей, які, попри холоднечу, посідали на лавки, грають на гітарі й попивають пиво. Більше галасують, ніж співають. Перегукуються, пустують. Двоє молоденьких дівчат їдуть верхи. Так, незвичне видовище. Коні високі, доглянуті, мабуть, просто з манежу; одна з цих амазонок вітається з молодим товариством на лавках, спритно зістрибує з сідла і, тримаючи коня на короткому поводі, розмовляє з хлопцями. Друга намагається випросити в якихось запізнілих туристів гроші на їжу для коня, — принаймні, так вона каже, — але ті здогадуються, що йдеться радше про пиво. Голодні тварини з вигляду трохи інакші.

Закутана штовхає її ліктем:

— Їж.

Але Аннушка не може відірвати погляду від цієї сцени, пожирає очима молодих людей, млинці парують в руках. Бачить у кожному з них свого Пєтю, вони того самого віку. Пєтя повертається до її тіла, наче вона ніколи його не зродила. Лежить там, скорчившись, важкий, як камінь, болісний. Набрякає в ній, росте; певно, їй треба народити його ще раз, тепер уже крізь шкіру, крізь усі пори, наче піт. Поки що він підступає їй до горла, застрягає в легенях і виходить у світ самим лише схлипом. Ні, вона не зможе з’їсти жодного млинця, вона повна. Пєтя застряг їй у горлі, хоч зараз міг би сидіти там, на лавці, простягати банку пива тій дівчині з конем, відхилятися назад усім тілом і вибухати сміхом. Міг би рухатися, нахилятися аж до власних черевиків, високо піднімати руки, міг би вкласти ногу в стремено й пришпорити коня. Міг би сісти на спині цієї тварини, проїхати вулицею, прямий, усміхнений, з вусиком, що поволі опушує йому горішню губу. Міг би вибігати вгору сходами й збігати вниз, наче вихор, йому стільки ж років, скільки й цим хлопцям, а вона, мати, журилася б, що йому світить двійка з хімії, що він не складе вступних іспитів і закінчить так, як його батько, що йому нелегко буде знайти роботу, і що його наречена їй не сподобається, і дитину вони заведуть собі надто рано.

І ось те важке олив’яне море здіймається в ній вже геть нестерпно, а в ту саму мить дівчина хоче вгамувати нетерплячого коня, смикає його голову вниз за вуздечку, щоби втримати в безруху. Кінь виривається, і вона періщить його по спині батогом, кричачи:

— Стій, паскудо! Стій, заразо!

З рук Аннушки випадають млинці зі сметаною, вона підбігає до дівчини,