Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

того, що зі сміхом і здивуванням з’ясували – в компанії, виявляється, двоє Семенових, і обидва – Юрії! Випили і за це, закусили, розговорилися, хто звідки і куди, знову випили. Другий Юрій Семенов виявився родом із Пензи, артилерист, теж майор, воював на Другому Білоруському, отримав направлення під Львів, але їхати на Західну Україну не хотів – відомо, що там лютують бандерівці.

– Так давай мінятися, тезко, – запропонував Юрій Семенов-танкіст. – Ти – в Гагри, а я – до Львова!

– Так, а як же документи? – зніяковів Юрій Семенов-артилерист.

– У нас імена однакові, лише по-батькові різні. Скажемо, що штабні щури переплутали. Війна, всяке буває. Ну, хто там перевіряти буде?!

Ще трохи горілки й – аргументи Семенова-танкіста взяли гору. На новому місці роботи з документами проблем дійсно не виникло: Семенов? – Семенов! Юрій? – Юрій! Майор? – Майор! А те, що по батькові інакше, так війна ж, тупі штабні щури…

Там, у Львові, він зустрів кохання всього свого життя – Олесю, яка мило говорила українською мовою, якою він так до кінця свого життя і не навчився говорити правильно: «маладіца», «паляніца», – веселив він своєю вимовою сусідів. Олеся народила йому двох синів, мовний бар’єр і цій справі не перешкода. Ігор був молодшим, народився вже під Дніпропетровськом, куди родина переїхала пізніше. Військовим він не став, вибрав мирну професію машинобудівника.

Одружився, переїхав до Східної України, теж, як і батько, виростив двох синів. Тепер той відчайдушний успіх батька був такий необхідний молодшому з них. Ігор зробив все, щоб допомогти, запустив цю кулю, викликав Юрія Петровича, Царство йому Небесне, на допомогу, покликав його удачу, передав інформацію, куди міг – тепер лишалося лише чекати і молитися. Чекати і молитися!

– Семенов! На вихід із речами!

«Куди? Чому з речами? Невже потрапив на обмін? А як же Андрій?» – йшов темним коридором, ззаду дихав у вухо перегаром конвоїр. Привели одразу на допит. У цьому кабінеті бувати ще не доводилося. Незвично яскраве освітлення вдарило в очі, коли призвичаївся до світла, побачив велику кімнату зі світлими стінами, уставлену новими офісними меблями.

За довгим столом сидів, вочевидь, важливий чин, одягнений у синю майстерку «пума», поруч на стільцях сиділи двоє в камуфляжі й пили чай із великих чашок, прикрашених квіточками і сердечками. Така мирна картина різко контрастувала зі всім навколишнім оточенням – темними коридорами, суворими поглядами, чорними автоматами, жорстокими допитами – і не могла не насторожити. Щось у ній було фальшивим, напевно, посмішки цих трьох:

– Сідай, лейтенанте, чайку поп’ємо! – сказала людина в майстерці. – З печивом. Хочеш?

– Не відмовлюся, – відмовлятися було нерозумно. Навіщо налаштовувати проти себе з самого початку. Це завжди можна встигнути.

– Правда, що твій дідусь – Герой Радянського Союзу? – продовжив чоловік у цивільному.

– Так, правда.

– Знаєш, як він воював?

– Звичайно.

– Як бив фашиста?

– Так, він трохи розповідав.

– А чому «трохи»? Тобі не цікаво було?

– Чому нецікаво? Навпаки. Але дідусь не любив про війну розповідати, навіть у школи, коли запрошували, ніколи не ходив, казав, що там «картонні» ветерани виступають.

– Які ветерани?

– Картонні. З медалями «стільки-то років Перемоги», а не бойовими.

– А-а. А ти, значить, корегувальник?

– Я артрозвідник.

– А в чому різниця?

Юра пояснив, але бачив, що специфічна військова лексика не завжди сприймається співрозмовником адекватно. Поки він говорив із цивільним, двоє військових переважно мовчали, зрідка вставляючи незначні зауваження.

– Ну, добре, – сказав, нарешті, цивільний. Я – міністр оборони денеер. Кононков моє прізвище.

Маємо до тебе наступну пропозицію: враховуючи заслуги твого діда перед Батьківщиною, пропонуємо перейти до нас на службу!

Обіцяємо матеріальний достаток і гарну наречену!

– Можна одразу двох! – вставив один із військових, і всі заіржали.

Чогось подібного Юра і чекав, якої-небудь гидоти. Сидів, колихав залишки заварки на денці брудної чашки в рожеву квіточку із золотим пояском, і думав, як відповісти більш точно, щоб не викликати негативної бурхливої реакції.

– Я присягу давав, – нарешті, тихо, але твердо виголосив. – Українському народові. Йому і служитиму. – І завмер в очікуванні удару.

– Ти правильно говориш, синку! – несподівано підтримав його один із військових, певне, найстарший. – Не можна присязі зраджувати! Присяга – це совість солдата! А що таке солдат без совісті? Правильно – бандит! Але, якщо розібратися, то, перейшовши до нас, ти присягу не порушиш, розумієш? Адже на цьому боці також громадяни України воюють, правильно? Значить, ти продовжиш служити народові України, тільки іншій його частині.

Вони сиділи доки не стемніло. Юра вже не мав сил, перед очима все пливло від напруги, і він боявся зробити невмілий рух і впасти з табурета на підлогу. Він говорив «ні», з чимось погоджувався, щось категорично спростовував, розуміючи, що не можна помилитися в жодній відповіді, в жодному нюансі, потрібно відповідати так, щоб не розсердити опонентів, але в той самий час, щоб вони зрозуміли, наскільки він твердий у своїх переконаннях.

Цей місяць став найважчим у житті Юрія Семенова-молодшого. Його перевели в одиночну камеру і стали викликати на допити щодня. Точніше, це були не допити, а розмови «за життя», які вели з ним різні люди, – від співробітників ФСБ до викладачів універів. Тема розмов була одна: твій дід – герой, бив фашистів, а ти служиш хунті, служиш фашистам, потрібно бути гідним пам’яті свого діда, переходь на нашу сторону. Аргументи приводили різні, часом найабсурдніші. Один із викладачів-істориків, наприклад, серйозно доводив, що держави України немає і бути не може, українці – це не нація, а суміш поляків із росіянами, а українська мова – штучно створений продукт спеціально для боротьби з великоросами. Юра слухав ці аргументи з подивом і ніяк не міг збагнути, як можна заперечувати існування такої великої держави і заперечувати існування цілого народу разом із його мовою? Він ставив прості запитання, уважно слухав відповіді, але в питанні переходу на сторону «денеер» не спостерігалося жодного прогресу. Тоді до обробки активно підключилися ефесбешники, які почали з того, що Київ через два місяці буде захоплений ополченцями, і влада в Україні зміниться, і йому, офіцеру, однак доведеться служити законному уряду. Тому краще починати це робити тепер – і для кар’єри, і для здоров’я. Інший спец довго не просторікував, одразу ж запропонував десять тисяч доларів, звання капітана і службу в Москві за прямий ефір на «Росія-24» з розповідями про звірства карателів. Ефесбешники знали свою справу добре, і часто залишали Семенова в кабінеті наодинці з включеним на російських телеканалах новинами або їхніми політичними телешоу – і це були, мабуть, найстрашніші тортури, після яких Юрі