Читати книгу - "Чарівне горнятко"

Якось зайшов до нього багатий літник-мандрівник і бачить: біля старого рудий кіт з мережаної тарілки молоко собі хлебче. Зупинивши погляд на посудині, панок аж рота розкрив з дива. Така тонка робота! Так це була б окраса найкращого салону! А старий дивак, ади, кота з тарілки напуває! Пан і каже:

— Можна мені глянути на вашу роботу?

— Та дивіться, паночку, собі на здоров'я, — відповів старий.

Він присів на ослоні, почав роззиратися. І тільки тепер начебто помітив кота.

— Файного котика маєте, господарю, — почав похвалювати пан, а сам очей з тарілки не спускає.— Чи не продали б ви його мені?

— Гм, а навіщо він вам здався? — дивується Кирило.

Та, бачите, розвелась у мене в покої мишва, що вже, пся крев, за ноги уночі кусає.

«Хитрує панок», — зміркував Кирило і в прокурених вусах закучерявилася посмішка.

— Чому б ні, паночку? Можу й продати. Дасте десять злотих — і по руках.

— Десять злотих? — мандрівник відсахнувся, як опечений. — За півзлотого!

— Що ж, паночку, — відказує Кирило. — Мій товар, а ваші гроші й воля. Хочете — беріть, не хочете — із богом, Парасю, як у нас говорять.

Пан неспокійно засовався, але гаманець вибрав і таки відрахував Кирилові грошики сповна.

Впіймали кота, але він пручається, нявчить та все До тарілки поривається: там ще трохи молока залишилося! Панок теж глянув у той бік і ніби аж тепер помітив посудину.

— Он воно що! Ваш котик, мабуть, звик їсти з тієї тарілки. Тож віддайте її теж, а я вам ще злотого підкину.

«Он куди гне мудрагель!» — збагнув старий гуцул.

— О ні, паночку. Тут ми сватами не будемо, — вдавано журливо похитав головою. — Цієї тарілки я нікому ні за які гроші не віддам. Вона ж бо не проста, а чарівна: кіт, що похлебче з неї, довго не затримується в мене. Я вже оце дев'ятого продав…

Здавалося, що пана кров заллє,— такий він став червоний. Хіба не було від чого луснути?

— Паночку, паночку, ви ж кота забули! — гукнув йому навздогін Кирило.

Той навіть не оглянувся.

А люди ще й донині розповідають, як старий Кирило продавав панові кота.

ТРИ БРАТИ[72]

Колись давно, либонь, ще за небіжки Австрії або ще й раніше, в одному селі жили три брати. Вони були такі гожі умільці, що до пари їм на цілому Покутті ніхто не підшукав би: на що очима раз поглянуть, те й руками зроблять. Тож брати ніколи без діла не сиділи.

Почув якось про майстрів багатий барон, маєтки якого простягалися від Снятина аж до Коломиї. Наказав самоуків покликати до себе. І пригрозив їм:

— Вибудуйте мені такий палац, якого ще на світі не було! Збудуєте — щедро обдарую. А ні — зогниєте у льоху.

— На нашу роботу ще ніхто не скаржився, — відповіли а гідністю брати.

— Побачимо, — коротко сказав пихатий багатій.

Через рік чи трохи й більше на пустирі за селом виросла споруда дивовижної краси: простора, світла і така висока, що об її вежі чіплялися хмари.

«Такого палацу нема в самому Відні!» — подумав барон і звелів братам розмалювати стіни!

Ще рік трудилися майстри. Під їхніми руками оживав бездушний камінь. Вся навколишня краса чарівного краю наче перемістилася на стіни палацу. Вгорі, аж під небом, гордо сивіли гори, трохи нижче — синіли ліси та зеленіли полонини. Одна, друга, третя…

Довго стояв барон, мов зачарований.

— А чи можете, брати, ви ще комусь створити таке чудо?

— Ого, можемо ще й краще! — відгукнулися всі троє.— Коли закінчимо у вас, паночку ясний, то підемо до князя Любомирського замок будувати. І розмалюємо довкола так, що князь Любомирський забуде свої очі!

«Не бути цьому!» — аж затрусився з люті гонористий дука, але майстрам не сказав ні слова.

А коли брати зійшли на вежу, щоб завершити різьбу, барон звелів слугам прибрати всі драбини. Тепер він був певен: нічого нікому брати вже не збудують і не розмалюють!

В селі довго не знали, де поділися майстри. Вимуштрована баронова прислуга уміла мовчати…

Та одного ранку з найвищої вежі баронського палацу злетіли три птахи й опустилися на землю. Збіглися люди — й остовпіли: перед ними стояли майстри, вимучені довгим голодуванням. За їх спинами висіли саморобні крила…

Тоді всі зрозуміли, що справжнє мистецтво не закувати в окови!

ДУРНИЙ ҐАЗДА[73]

Один багач мав наймита. Такого вже моторного, що годі й розповісти!

І був у того багача синок. Та такий недотепа, як ота колода серед двору: ні бе ні ме ні кукуріку. От він і пристав до наймита, як реп'ях до сорочки:

— Навчи та навчи сопілку робити. Бачить наймит, що не відчепиться від біди, та й каже:

— Добре, навчу. Лише гляди: не навчишся — вуха обірву!

Почав учити багацького дурника. Розказував, показував, аж геть заморився, а той стоїть, мов бовдур, і очима лупає.

Розсердився наймит, нам'яв йому вуха.

— Я, — каже, — скоріше б вашого осла навчив танцю вати!..

Почув це хазяїн.

— Брешеш, — говорить, — осла не навчиш! Де там!

— Бігме, навчу! — відповідає наймит. — У попереднього хазяїна я цапа вивчив на дяка. Нині співає в коломийській церкві!

— Чи ба?! — дивується багач. — Ну, мені свого дяка не треба, а от свій суддя пригодився би. Чи не вивчив би, хлопе, осла на суддю?

Бачить наймит, що у багача теж не всі клепки в голові, та й каже:

— Чому б ні? Та при умові: віддасте мені осла на три місяці в науку.

Багач і віддав.

Наймит погнав осла додому.

«Нащо він мені? — замислився. — Годувати нічим. Краще на торг поведу».

Продав наймит осла, купив три мішки борошна. Живе собі, живе — і у вус не дме.

Аж ось минув місяць. Іде наймит до ґазди. Зрадів той і питає:

— Ну, як там наш ослик?

— Еге, — каже наймит, — він уже собі не простий осел, а панич Ословський. В місті з панами водиться, а панянок у ручку цілує. Лише, — зітхає наймит, — одна біда…

— Чи не захворів, боронь боже?

— Та ні! — каже наймит. — Але не буде наш панич поміж високим панством ратицями світити! Треба грошей на взуття та й одяг…

Зітхнув багачисько, почухав потилицю, але грошей дав.

Прийшов наймит додому та й живе собі, живе —