Читати книгу - "Італійські черевики"

напівзабуття через знеболювальні засоби. Їй майже ніколи не хотілось їсти, але Луїз, виявляючи безмежне терпіння, змушувала її нормально харчуватись. Мене вразила ніжність, яку Луїз проявляла до своєї матері. Раніше я цього не зауважував. Я стояв осторонь і ніколи б не зміг розділити цю близькість.

Вечори ми проводили за розмовами в трейлері Луїз чи на кухні. Вона взяла на себе приготування їжі. Я зателефонував до крамниці й замовив продукти з її списку, які нам доставив поштовий катер. За тиждень до дня літнього сонцестояння я зрозумів, що Гаррієт залишилось прожити зовсім мало. Щоразу, прокинувшись, вона питала про погоду, і я збагнув, що вона думала про своє літнє свято. Наступного разу, коли приїхав Янсон, все ще щодня дощило і віяли північні вітри з далекого Льодовитого океану, проте я запросив його на свято у п’ятницю.

— У тебе день народження?

— Кожного Різдва ти нарікаєш, що я не прикрашаю дім гірляндами. Щоразу на свято літнього сонцестояння ти ниєш, що я не хочу випити з тобою й чарки тут на пірсі. А тепер я запрошую тебе на забаву. Невже так важко зрозуміти? О сьомій, якщо погода дозволить.

— Я відчуваю великими пальцями, що скоро потепліє.

На думку Янсона, він уміє знаходити воду за допомогою лози. До того ж великі пальці його рук нібито мають здатність прогнозувати погоду.

Я нічого не відповів йому про пальці. Того ж дня я зателефонував до Ганса Люндмана і запросив його та дружину.

— Я працюю в цей час, — сказав він. — Але ж я можу помінятись із Едвіном. У тебе вродини?

— У мене завжди вродини, — відповів я. — О сьомій, якщо дозволить погода.

Я планував свято разом із Луїз. Я витяг дідусеві та бабусині літні меблі, що довгий час простояли сховані. Пофарбував їх і відремонтував стіл, одна з ніжок якого зігнила.

За день до літнього сонцестояння линула злива. Віяв різкий північно-західний вітер, а температура опустилась до дванадцяти градусів. Ми з Луїз вибрались на гору і побачили човни, які прибило в затишну бухту по той бік сусіднього острова Кошгольмену.

— Невже й завтра буде така сама погода? — запитала Луїз.

— Пальці Янсона прогнозують на завтра гарну погоду, — відповів я.

Наступного дня вітер ущух. Дощ припинився, хмари розсіялись, і потепліло. Гаррієт пережила дві тяжкі ночі, бо знеболювальні, здавалось, не допомагали. А потім болі різко стихли. Ми готувались до свята. Луїз до деталей знала, чого хотілось Гаррієт.

— Скромна розкіш, — сказала вона. — Неможливо поєднати скромне з розкішним. Але інколи треба прагнути нереального.

Це було незвичне літнє свято, і гадаю, що ніхто з присутніх його не забуде, хоча й наші спогади різнитимуться. Зранку подзвонив Ганс Люндман, щоб запитати, чи можна взяти з собою внучку, яка саме гостювала в них і яку вони не могли залишити саму. Її звали Андрея, і їй було шістнадцять. Я знав, що вона розумово відстала, що зокрема проявлялось у безмежній довірі до чужих людей. Як і іншим розумово відсталим, їй було важко збагнути певні речі та вчитися. Але найбільше її виділяло те, як вона зближувалась із незнайомими. Вона будь-кого брала за руку і, як дитина, вилазила на коліна до зовсім незнайомих.

Звичайно ж, ми дозволили взяти її з собою. Ми накрили стіл на сімох замість шістьох. Гаррієт, яка тепер майже ніколи не покидала ліжка, вже з п’ятої години сиділа в своєму кріслі в саду. Луїз одягла її в світлу літню сукню і красиво зачесала її посивіле волосся, зібравши його на потилиці. Я навіть зауважив, що Луїз її нафарбувала. До виснаженого обличчя Гаррієт бодай частково повернулась колишня краса. Я сів поруч із нею з келихом вина. Вона відібрала його і випила до половини.

— Налий мені, — промовила. — Аби не заснути, я зменшила дозу знеболювальних. Мені боляче, і біль наростатиме. Але зараз я хочу білого вина замість білих пігулок. Вина!

Я зайшов до кухні, де стояли відкорковані пляшки. Луїз саме готувала щось до запікання.

— Гаррієт хоче вина, — сказав я.

— Тоді принеси їй! Це свято для неї. Вона востаннє зможе повеселитись від випивки. Ми тільки радітимемо, якщо вона нап’ється.

Я повернувся в сад із пляшкою. Стіл був гарно прибраний. Луїз прикрасила його квітами та зеленими галузками, накрила тарілки з холодними закусками старими бабусиними серветками.

Ми випили. Гаррієт узяла мене за руку.

— Ти сердишся, що я вирішила померти в твоєму домі?

— Чому мені сердитись?

— Ти ж не хотів зі мною жити, тож, може, не хочеш, щоби я помирала в твоєму будинку?

— Я не здивуюсь, якщо ти переживеш нас усіх.

— Я невдовзі помру, я вже це відчуваю. Земля мене кличе. Часом, прокинувшись уночі від болю, поки він стає таким нестерпним, що я кричу, я встигаю запитати себе, чи боюсь того, що попереду. Я боюсь. Але боюся без страху. Це радше невиразний неспокій через незнання того, що ховається за дверима, які збираєшся відчинити. А потім приходить жахливий біль, і тоді я боюся лише його.

Прийшла Луїз і сіла поруч, тримаючи в руках келих.

— Родина, — сказала вона. — Я навіть не знаю, яке прізвище взяти — Гьорнфельдт чи Велін. Мабуть, я називатимусь Луїз Гьорнфельдт-Велін. Професія — написання листів.

Вона взяла з собою фотоапарат і зробила нам із Гаррієт фото з келихами в руках. А потім ще одне, де була вже і Луїз.

— У мене старий фотоапарат, — сказала вона. — Треба проявляти плівку. І все ж я нарешті матиму фотографію, про яку так давно мріяла.

Ми випили за наше літнє свято. Я думав про те, що Гаррієт мусила надягти підгузок під світлу літню сукню, та про те, що вродлива Луїз — моя дочка.

Луїз пішла до трейлера переодягнутись. На стіл раптом вискочила кішка. Я зігнав її, і вона ображено подалась геть. Ми мовчки сиділи, слухаючи тихий шум моря.

— Ти і я, — промовила Гаррієт. — Ти і я. І раптом усе закінчується.

О сьомій годині було плюс 17 і безвітряно.

Янсон і Люндмани прибули одночасно. Човни плили один за одним, наче невеликий дружній конвой. На обох кормах майоріли прапорці. Луїз стояла на пірсі і сяяла від радості. Її сукня була майже непристойно коротка, але в неї були гарні ноги, і я впізнав її червоні черевички,