Читати книгу - "Жовтий князь"

Ось крикнув з платформи залізничник до Катранника:

– Що, в вас тут людей нема, чи як?

Катранник мовчить, думаючи: «А що ж, і нема! Хіба не знаєш, де вони? Хочеш, покажу де…»

– Чого стоїш, чоловіче? Помагай, а я підвезу! – знов звернувся залізничник.

Але ще і тепер не вірить селянин, хоч вся істота аж стрепенулася від новини: «Добре було б під’їхати, бо вже, мабуть, не дошкандибаю на своїх».

Темновусий, з підбілиною, залізничник світнув запалими очима, і вриті зморшки на обличчі поглибшали від усміху:

– Не віриш?

– Хтозна, – глухо озвався Катранник.

– Кажу: підвезу, значить – підвезу. Годі туманіть, берися, чоловіче, і подавай мені дошки: складати будем!

Катранник, не кажучи вже нічого, поклав торбинку на землю, але близько біля себе, і взявся подавати сосну; так старається, аж підбіга.

– Не спіши, бо втомишся! – спиняє залізничник. – Бережи силу, бо роботи багато. А то будеш, як отой хлопець, що підміта полустанок.

Він показав на підлітка, який, відійшовши на сторону, подивився трохи і зник.

Працювали декілька годин, поки владнали вантаж. Катранник змокрів дуже, хоч його одежа і черевики просохли; він дрібно тремтів від напруження, ослаблений від довгого недоїдання і лютої пригоди.

– Щось ти, чоловіче, хилишся, – зауважив залізничник, гостро глянувши на нього: – Ану, ходім, під’їмо! Як звати?

– Катранник Мирон.

– А мене – Петро, так і кажи!

Сіли на дошках, біля скриньки залізничника, колись фарбованої зелено, а тепер темнастої плямами від мазуту. Господар витяг з неї скатерку і повагом розгорнув на соснині; тоді поклав пшоняний хліб, порізаний тонкими скибками, а до нього – сіль у білому матерчаному вузлику і дві величезні солодкі цибулини. З пляшечки наточив конопляної олії на блюдце. Зрештою, вибрав варену картоплю з паперового капшука.

– Маю капусту квашену: підсохлою давали, і шматок хліба, – пропонує селянин.

– То прибережіть! Призволяйтесь до мого ресторану. Чи не їсте цибулі?

– Чому ні? – заохотився Катранник. – Це добре, з хлібом!

Обережно відділив тонкий кожушок, блідаво-брунастий, із тьмавим полиском і прочервонілістю; розрізавши цибулину вподовж, брав світлі лустки і вмочав в олію і солив – їв з хлібом, як поживу найкращу. Додав до цього картоплю: теж умочаючи в олію і солячи. Істота зосередилася на їдженні, відсторонена від світу, бо, здається, жили горіли від голодної нетерплячки і міг проковтнути миттю весь харч, навіть коли б повно було в скриньці. Сік цибулі, колись надто гострий, відчуто тепер як захлинно смачний і живлющий: по краплі, втішаючись, приймає душа.

Коли поснідав Катранник, враз і настрій змінився; пожива кріплющими течіями пройшла в різні напрями через єство – зміцнила, відсвіживши, ніби добрий сон, хоч якраз тепер на сон клонить: при вдиханні лісного повітря, приємного прохолодою.

Знов завозилися з дошками і склали доостанку, як слід.

– Слухай сюди: їдьмо разом на склад! Я скажу начальникові, що ти виручив. Зосталось вигрузити дошки, а тоді на Кавказ повернем.

– Мені ж цього якраз і треба! – скрикнув Мирон Данилович. – Як ваша ласка, візьміть, я помагатиму при всякій роботі.

– Бачу, ти чоловік тихий і не з тих, що в замки без спросу заглядають. Бо всякі люди стрічаються.

– Повірте, оце їду жінці і дітям десь хліба заробити. Другої думки немає.

– От і вже! Мені веселіше і тобі по дорозі. А то вночі сам, як сич, очима блимаю.

На димучій станції зійшли з потяга. Ночували при товарному складі: там людей небагато; гоготить чугунка, розігріта дочервона. Петро приніс гарячого супу – повечерявши, заснули на тапчанах. Міцно спалося, як ніколи від народження на світ.

Після півночі вирушили на Кавказ. Снує мрію свою Мирон Данилович: про заробітки в совхозі, при конюшні або теслярні. Трохи б підхарчуватись, а там він – знов майстер до всякої роботи, що потребує твердих жил і швидкої думки; змалку звик.

– Як ви з непартійних, – сказав Петро, – круто живеться; будь червона граматка, то тягли б харчі кошиками з розподільника.

– Куди нам! Аби кукурудзянки заробити.

– Так; вийшло, як казано в революцію: кому трясця, кому дві. Кому сало, а кому чорта лисого! Рівність.

– Нас рівно в ями кладуть; або палять.

– Це вже тоді показувалося. Скільки крику було про рівність. Ось я – від сословія козачого. Вернувся з німецької війни; в кавалерії служив і медальки деякі дано. А дома біда! Село казанком кипить. Козаки, котрі з фронту, і я серед них, сказали: ну, живі ми і дома. Порівняймося з сусідами! Так і зробили – дали їм воли, могучі, як паровики, і плуги дали, борони, культиватори, корморізки, точила і всячину, все дали. Пройшов рік-другий, а в сусідів те добро пропало. Не знати, де ділось. Знов кричать: давай! Кричать, щоб ми стали рівні. Не буде того, бо люди дуже не однакові і різно роблять. Уже тепер по-старому заведено: робочих скрутили, самі ж князьками розкошують.

– Хліб під дощем: гниє, а нам не дають, – сказав Катранник. – Хто вмира і пробує взяти свій хліб, тому стріляють межи очі.

– Так скрізь! Бо це – самі чужонайняті замаскованці з інтернаціоналки; хитро влізли, щоб народ мучити: то їм загадано і то червона ціль їхня.

– Уже всім видно і глядіти не хочеться.

– Вони лютують, бо народ розглядів їх, що то мучителі з чужої служби. Тепер хотять затопити кров’ю людською очі.

– Пробують на нас; а тоді світ душитимуть.

– В них це готове: і партмішок, і партзав’язка. Мандрувавши, надивився я. Нищать хліб нарочито і розоряють до смерті. В начальство ставлять непридатних, щоб більше біди було. На одному зсипному пункті привозять селяни хліб: поспіх з ним великий, бо треба «план» виконати. Завідувач наказує дядькам усяке зерно докупи зсипати крізь дірки в поверхах, все разом – жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречку. Йому дорікають: хіба можна так робити? А він сердиться і відказує: «Почему нельзя? Ето всьо – хлеб!» Отакі хазяї. Ви кажете про зерно; не тільки з-за нього стріляють людей, а з-за гнилих буряків теж. Бачив я біля станції гору їх, темну, як вивезена порода з рудників на Донбасі. Колись окремою колією доставляли буряки до цукроварні. Тепер їх покинуто догнивати. А сторожа кругом стоїть: не підпуска нікого. Декілька разів люди підходили, ослабівши, як осінні мухи: їх розпука голодна вела. Ледве до бурякової гори наблизяться – так з гвинтівок блискає їм в