Читати книгу - "Симпатик"

досягнення — я марив, думаючи, що можу змінити те, як ми представлені. Я змінював сценарій тут і там, спонукав до створення нових ролей з текстом, але для чого? Я не зруйнував чудовисько, не змусив його змінити курс, я лише зробив його дорогу легшою, як технічний консультант з питань автентичності, привид, що переслідує погані фільми, які мали б бути хороші. Моїм завданням було забезпечити, щоб люди, скупчені на тлі фільму, були справжні в’єтнамці, говорили справжні в’єтнамські речі й були вбрані у справжній в’єтнамський одяг, перш ніж померти. Діалекти та оздоблення вбрання мали бути справжні, однак найважливіше у фільмі, емоції та ідеї, могло бути підробне. Я був не значніший за шевця, що забезпечував правильні шви в убранні, розробленому, виготовленому та спожитому багатими білими людьми світу. Вони володіли засобами виробництва, а отже, і засобами представлення, і найкраще, на що ми могли сподіватися, було дістати слово десь скраю, перш ніж анонімно померти.

Фільм був лише сиквел нашої війни і приквел до наступної, яку Америці судилося вести. Вбивство масовки було лише відтворенням того, що сталося з нашим корінним населенням чи репетицією наступного подібного епізоду, а сам Фільм — місцевим знеболювальним для американського мозку, щоб підготувати його до невеликих подразнень до чи після таких дій. Зрештою, технології для стирання місцевих з лиця землі походили з військово-промислового комплексу, частиною якого був Голлівуд, і він старанно виконував свою роль у штучному стиранні місцевих з лиця землі. Я нарешті усвідомив це того дня, коли мали знімати останні сцени і коли Автор останньої миті вирішив поімпровізувати з чималою кількістю залишків бензину й вибухівки. За день до того, без мого відома, відділ спецефектів отримав від Автора інструкції: підготувати цвинтар до знищення. В оригіналі сценарію кладовище лишалося стояти, коли Кінг-Конг напав на селище, однак тепер Автор хотів зняти ще одну сцену, що ілюструвала б справжнє безумство з обох боків. У ній загін партизанів-самогубців укривався серед могил, а Шеймус викликав фосфорний удар по священному царству пращурів жителів селища, винищуючи і живих, і мертвих 155-міліметровими набоями. Я дізнався про нову сцену того ж ранку, коли її мали знімати, — спочатку на цей день був призначений повітряний наліт.

— Нє, — сказав Гаррі. — Хлопці зі спецефектів вчора вночі закінчили з кладовищем.

— Мені кладовище подобається, це найкраща з твоїх робіт.

— Маєш півгодини на фото, поки не прийшов час бум-бум.

То був лише фальшивий цвинтар з фальшивою могилою моєї матері, однак викорінення цього творіння в усій його вибагливості та грайливості несподівано вразило мене. Я мусив віддати останню шану своїй матері та цвинтареві, але в цих почуттях я був сам. На кладовищі нікого не було, команда досі снідала. Тепер серед могил бігли неглибокі траншеї, блискучі від бензину, а до могильних каменів були прив’язані палички динаміту та фосфорної вибухівки. Димові шашки ховалися від камер на землі за каменями та у високій, по коліно, траві, що лоскотала мої голі щиколотки та литки. З камерою на шиї я проходив повз імена, які Гаррі наніс на надгробки, переписавши з телефонного довідника Лос-Анджелеса, — вони належали людям, які, ймовірно, були ще живі. Серед цих імен живих на невеликій площі мерців ім’я моєї матері єдине справді їй належало. Біля її надгробка я став на коліна попрощатися. Погода в останні сім місяців осквернила його, майже розмивши обличчя на фотографії, тоді як червона фарба, якою я написав її ім’я вицвіла до відтінку засохлої крові на тротуарі. Меланхолія взяла мене за руку своєю сухою рукою, як завжди робила, коли я думав про матір — таке коротке життя, так мало шансів, такі великі жертви, а тепер вона мала перебути останнє приниження заради розваги.

— Мамо, — мовив я, опустивши чоло на камінь. — Мамо, я так за тобою скучив.

Я почув безтілесне пирхання огрядного майора. Це мені лише здалося, чи мирні звуки природи і справді вщухли? У цій надприродній тиші зустрічі з матір’ю я думав, що зможу з’єднатися з її душею, однак щойно мати дістала змогу прошепотіти мені щось, як страшний гуркіт оглушив мене. Водночас сильний ляпас зірвав мене з колін і жбурнув через спалах світла, наче роздвоїв так, що один я летів, а другий — спостерігав за цим. Згодом скажуть, що то був нещасний випадок і несправний детонатор викликав перший вибух, хоча вже тоді я вирішив, що все це зовсім не випадково. Лише одна людина могла нести відповідальність за те, що сталося на майданчику, людина, що вкрай ретельно планувала кожну деталь тижневого меню, — Автор. Однак на момент вибуху спокійна частина мене повірила, що це Сам Господь вдарив мою богохульну душу. Цими спокійними очима я дивився, як моя істерична частина верещала, розчепіривши руки та вимахуючи ними, наче нелетюча птаха. Перед нею спалахнуло світло, її омила хвиля жару, такого сильного, що ми обидва перестали хоча б щось відчувати. Величезний пітон безпорадності огорнув нас своїм гладеньким тілом, стиснув нас назад в одне з такою силою, що я ледь не знепритомнів, коли моя спина вдарилася об землю. М’ясо мого тіла тепер було підсолене, обсмалене й відбите, світ навколо мене палав і смердів бензиновим потом кудлатих звірів чорного диму, які повзли вперед, підкрадалися до мене, щомиті змінюючи обличчя. Ще один потужний удар розірвав тишу, що заткнула мені вуха, коли я перекотився на ноги. Метеорити ґрунту та каміння свистіли навколо, тож я накрив голову рукою й затулив сорочкою рот та ніс. Через вогонь та дим вела вузька стежка, мої очі засліплювали сльози, їх виїдала кіптява, і я біг, знову рятуючи своє життя. Хвиля від чергового вибуху вдарила в спину, над головою пролетів цілий надгробок, стежкою перекотилася димова шашка, й сіра хмара засліпила мене. Я шукав дорогу, уникаючи жару, кашляв й задихався, аж поки не викотився на чисте повітря. Досі сліпий, я біг далі, вимахуючи руками, хапаючи повітря, відчуваючи те, що боягуз завжди хоче відчути і ніколи не хоче, — те, що він вижив. Це відчуття можливе лише після гри в російську рулетку з гравцем, що ніколи не програє, — зі Смертю. Я тільки хотів подякувати Богові, в якого не вірив, бо зрештою — так, я був боягуз, як мене оглушили сурми. У цій тиші земля зникла, сили тяжіння не стало, і мене піднесло вгору, а за мною палали рештки цвинтаря, зникаючи, поки я падав на спину, і світ проносився повз мене розмитим маревом, яке перетворилося на німу темряву.

*