Читати книгу - "Де немає Бога"

На кілька секунд запала мовчанка, потім Лоуренс вибухнув:

— Цей гівнюк зараз пожартував про сцяки?! — Він зиркнув на Апшоу, перевів погляд на Анну, потім на Гелен. — Ми розхерачилися в горах посеред якогось сраного халіфату, а він жартує про обісцяний сніг?!

— Заспокойся, — втрутилася Гелен. — Він має рацію. Ти не втамуєш спрагу снігом!

— Чому?

— Бо його потрібно розтопити перед тим, як… ну, перед вживанням. Просто жування снігу призведе до ще швидшого зневоднення.

Парамонов мовчав.

— Але чому? — змахнув руками Лоуренс. — Це ж просто замерзла вода!

— Якщо коротко: тому що кількість енергії, яку організм затратить на перетворення снігу на воду, значно більша за кількість енергії, яку організм витягне із розтопленої води. — Лоуренс сидів із дещо спантеличеним виглядом, тож Гелен продовжила: — Вода треба нам для метаболізму, тобто для того, щоб виробляти енергію та підтримувати стабільну температуру тіла. Розумієш? Але на розтоплення льоду піде значно більше енергії, тому я сумніваюся, що це втамує спрагу, проте точно спричинить гіпотермію, зневоднення і, як наслідок, смерть.

— Звідки ти це знаєш?

— Я лікарка.

Лоуренс замовк. Він довго дивився на напівпорожню пляшку — три ковтки тільки роздражнили його, — але зрештою повернув її Анні. Та закрутила кришку. Якийсь час було чути лише те, як швидко й неглибоко, наче загнаний собака, дихає Олівер. Зрештою, туплячись у порожнечу, Парамонов проказав:

— Завтра… якщо не буде хмар… ми розпалимо вогонь.

23:04

Час тягнувся нестерпно довго. За годину до півночі стало так холодно, що Анна мусила раз по раз змигувати, щоби позбутися жахливого відчуття, ніби в неї замерзають очі. Зорі виблискували просто над головами, так близько, що їх, здавалося, можна було погладити пальцями. Анна прислухалася до аритмічного дихання чотирьох чоловіків, жінки та дівчинки й намагалася зрозуміти, хто з них спить (чи радше відключився від знемоги), а хто, як вона, мучиться від холоду.

Не спав росіянин. Згорбившись і обхопивши коліна руками, він сидів біля Анниних ніг і час від часу легенько розгойдувався. Широко розплющені очі були нерухомими, немовби він намагався розгледіти щось за тисячі кілометрів звідси. Анна крадькома стежила за ним і довго вагалася, допоки просунула крізь нашарування ковдр руку й поторсала пілота за плече.

— Пробач, що не відразу подала балон.

Лоуренс Ґрейс, розбурканий звуком її голосу, вистромив з-під ковдр голову — в повітрі понад отороченою памороззю бородою розтанула тонка хмарка пари, — швидко збагнув, що жінка говорить російською, і закутався назад. Парамонов припинив розгойдуватися, майже чверть хвилини мовчав, а потім, не обертаючись, відповів:

— Усе нормально.

Хоча, звісно, нічого не було нормально. Якщо температура й далі падатиме, до ранку вони перетворяться на замерзлі на камінь статуї.

Розріджене повітря мертво застигло над скелями. Безмовність порушувало лиш ледь чутне потріскування каміння, що випльовувало в порожнечу накопичене протягом дня тепло, та глухий скрегіт спресованого льоду. Анна, відчайдушно силкуючись приглушити власний наляканий голос, що похлинався істеричним криком у голові, спершу зосередилася на дзвоні у вухах, потім, задерши голову, рахувала зірки, проте ні те, ні те не допомагало: думки про зустріч у Бангкоці вперто просочувалися на задвірки розуму. Котра зараз година у Бангкоці? Скільки ще до дев’ятої? Після того як рятувальники знімуть з гори, куди їх відправлять? Назад до Еміратів? До Китаю? А що як Влад чекатиме на неї? Як він зреагує, дізнавшись, що вона не віддасть грошей? Чи погодиться він полетіти з нею до Таїланду?..

Парамонов закашлявся і змінив позу, сівши до Анни впівоберту. Його очі все ще були не сфокусованими, наче в чорноті на заході росіянин продовжував вишукувати щось цілковито непов’язане із цим світом. Несподівано Анні страшенно закортіло почути його голос. Їй не потрібні були заспокоювання чи втішання, достатньо, аби він просто озвався, почав розмову, яка б відволікла її від скаженого холоду, нестерпного дзвону у вухах, приглушених стогонів льодовика та думок про Бангкок. Проте чоловік мовчав.

Метеор залишив сріблясту подряпину на всіяному зірками небі, трохи лівіше від піка, обрис якого проступав у пітьмі на південному заході. Анна сіпнулася, глипнула на росіянина — чи побачив він? — але відразу поникла. Яка різниця? Що їм до каменюки, яка згоріла в атмосфері? Аж тут неподалік точки, де зник метеор, вона помітила пару вогників, які розмірено спалахували й гасли: лівий — зеленого кольору, правий — червоного. Вогні літака. Анна незграбно виборсалася з-під ковдр і штовхнула ліктем Парамонова. Пілот звів брови. Жінка показала на вогні:

— Може, якось подати сигнал?

Пояснювати, що це пасажирський лайнер, який летить на значній висоті та пілоти якого навряд чи видивляються щось на землі, а рятувальникам і так відоме місце катастрофи, було б надто довго, тож Парамонов похитав головою і буркнув:

— Вони знають, що ми тут.

Анна більше не могла мовчати.

— Що трапилося з нашим літаком?

Парамонов кинув на неї втомлений погляд.

— Ти ж був у хвості, — пошепки напосідала жінка, — я хочу знати.

— Із хвостової частини вирвало великий шматок обшивки. Зірвало все від сорок першого ряду й далі майже до хвоста. Видерті шматки кинуло на кіль, і його зрізало під корінь. Кіль — це, ну… — він поставив долоню вертикально, — це вертикальна частина хвостового оперення.

— Я знаю, що це.

Росіянин знизав плечима.

— Більше нічого розказувати. Літаки не літають без кіля.

Анна мимоволі схлипнула.

— Як думаєш, коли нас звідси заберуть?

Єгор кілька секунд вагався, що відповісти.

— Ми високо в горах, і тому… — він безгучно поворушив губами, — ну, такого ще ніколи не було.

— Чого не було?

— Ми розбилися, але залишилися на ешелоні. Ми ніби й не впали взагалі, і такого ще ніколи не траплялося за всю історію авіації. В окремих турбопропелерних літаків максимальна висота, на яку вони можуть піднятися, нижча за ту, на якій ми застрягли.

— Чекай, — випалила Анна, — ти знаєш, на якій ми висоті?

Парамонов збагнув, що бовкнув зайвого.

— Знаю, — неохоче зізнався.

— І?

Росіянин відмахнувся.

— Що від того зміниться?..

Майже хвилину обоє мовчали. Анна вирішила, що розмову завершено, проте щойно намірилася накинути на голову ковдру, Парамонов повернувся до неї та запитав:

— А якби я не сказав, що пілот?

Він дивився на неї так пильно, що Анні почало здаватися, наче за нею з його лоба спостерігає третє, невидиме око. Величезний блискучий місяць висів просто над його головою і немовби додавав ваги сповненому осудом погляду.

— Що? — дурнувато бовкнула Анна.

— Ти б не подала мені балон, хіба ні?

Парамонов майже відразу пожалкував про сказане — зараз справді не