Читати книгу - "Парадокс любові"

найважливіших чеснот колективного життя полягає передусім в униканні, в тому, що Стюард Мілл назвав «no harm principe»: не втручатися, не шкодити, не пхати носа до чужого життя. Мої стосунки з сучасниками розмаїті: від ґречності до пристрасті, присутня тут байдужість і навіть алергія. Головне, зберігати правильні інтервали, дотримуватися середини поміж вторгненням і забуттям, не допускати взаємної експансії. Стендаль визначав суспільство як взаємне задоволення, яке апріорі нейтральні люди дарують одне одному. Велика втіха суспільного життя в тому, щоб проходити крізь чужі світи, вплітатися у різні контексти, насолоджуватися переходом, не бути бранцем жодної групи, бути вільним від соціальної ендогамії, від фатальності кровної спорідненості. Ніде немає більш гнітючої атмосфери, ніж у конгрегаціях, де члени зазіхають одне на одного і задихаються від взаємних виявів почуттів. Це вже не товариство близьких за духом, а якесь муравлисько.

4) Мудрість очікування

Як не дивуватися з того, що стільки політичних лідерів і керівників підприємств використовують риторику любові й саморозкриття і не бояться бути кумедними? Від Уґо Чавеса, який вигукнув, що «соціалізм — це любов», до Жака Ширака, який зізнавався нам у любові в прощальній промові, коли покидав свій пост у березні 2007 року[172], й Сеґолени Рояль, кандидата від соціалістів на парламентських виборах того ж таки року, яка скінчила мітинг на паризькому стадіоні «Шарлеті» євангельським закликом «давайте любити одне одного» (ближче за духом Шістдесят Восьмого року було сказати: «Кохаймося одне на одному»). Не забудьмо і спочутливу політику теперішнього французького президента, який поспішає до узголів'я поранених, і проповіді лідера троцькістів Олів'є Безансено, який повторює афоризм Че Ґевари: «Треба набути жорстокості, ніколи не зраджуючи ніжності» (ця фраза є разючим прикладом перформативної суперечності: нещадна любов революціонера, який знищує ворогів заради найвищого людського блага). Народом уже не керують, його пестять, з ним підтримують найтіснішу близькість, заразом зваблюючи й улягаючи моделі стосунків поміж батьками й дітьми. Не відстають і підприємства, які подають себе не тим, чим вони є (механізмами для отримання зиску), а променистими містами, «центрами побудови сенсу», вони хочуть оволодіти нематеріальними просторами душі, заступити собою політичні партії, школи, великі духовні вчення. Пишномовне моралізаторство декотрих впливових фабрикантів свідчить про їхню ненаситну захланність, причому не в фінансовому, а в символічному плані: вони бачать себе новими законодавцями, виразниками загального сумління, творцями аксіом. Щоразу, як уряд, режим, великий керівник опиняються в полоні сентиментального алкоголізму, треба остерігатися: вони щось задумали.

Ми вже бачили, що дві великі «цивілізації любові» (Бенедикт XVI), відомі нам з історії, тобто християнство до XVIII століття і комунізм, виявилися непереконливими. XX століття у його більшовицькій версії стало століттям збройного альтруїзму, який прагнув силоміць ощасливити рід людський і розгорнув масштабне масове убивство людей. Але й західні демократії не пасуть задніх, оскільки, поступаючись своєю дорогою універсальній логіці навернення, відстоюють своє право на втручання. Ми постулюємо, що цінності наші глобальні, всупереч тому факту, що чимало країн, причому не найменших, уперто не хочуть їх приймати (Китай, Росія, Саудівська Аравія тощо). З одного боку, крайня байдужість, така очевидна в Боснії та Руанді, з другого, надмірність спільних дій в Сомалі (1993) чи в Іраку (2003), коли ми хотіли порятувати народ від голоду чи від диктатури всупереч його волі. Обмежімося боротьбою з тими, хто на нас нападає, послідовним відстоюванням наших принципів, допомогою тим, хто просить її (як сьогодні іранська опозиція), сприянням поширенню в світі деяких прав. А штучно нав'язувати демократію у всіх частинах земної кулі, стверджувати її за допомогою багнетів означає тільки збурювати народи. Це те ж таки сп'яніння Добром, яке надихає декотрі неурядові організації. Часом співчуття люблячих сердець, які приходять на допомогу стражденним серцям, обертаються небезпечною потугою, що згубна для тих, кому хочуть допомогти: згадаймо історію з благочинною організацією «Ковчег Зое» в Дарфурі в 2007 році, коли її співробітники намагалися вивезти з Чаду до Франції сто три дитини, щоб порятувати їх від суданської трагедії, хоч ті діти й сиротами не були, і небезпека їм не загрожувала.

Той, хто сподівається, що в Кабулі, Пекіні чи Ер-Ріяді запанує місцевий варіант англійського парламенту, повинен набратися терпіння й навчитися розумінню необхідності. Нас може засмучувати, що чимало народів іще живе під владою сваволі й насильства, та ми повинні визнати той факт, що в різних частинах людства час тече по-різному. Свобода — пропозиція, а не хрестовий похід. Якщо мільйони людей відхиляють запрошення, значить, воно їм не підходить, і його потрібно висловити іншими словами. Потрібно переконувати власним прикладом, а не агітувати за допомогою сили. Поміж конфліктом і світом лежить сіра зона, яка називається політичним розумом, вона не допускає ні погорди, ні добровільного зречення. Врешті, має значення тільки одна війна (і це нам відомо ще з доби Просвітництва) — війна ідей, котра вдень і вночі провадиться мирним шляхом, перемагає будь-яку несправедливість і руйнує ієрархії. Лише така війна, без катувань і бомбувань, докорінно змінює мислення, поліпшує становище жінок і дітей, спонукає віруючих виявляти терплячість і переглядати найбільш агресивні постулати своїх священних книг. У цієї війни лише один недолік: вона дуже тривала, перевершує один термін виборчих повноважень, охоплює декілька поколінь чи навіть століть. Щоб домогтися успішного її завершення за допомогою виховання, книг, дискусій, потрібно застосовувати зброю розуму і слова. Поєднати нетерпляче прагнення свободи з мудрістю очікування.

5) Небезпечна спокуса добра (Бертольд Брехт)

Отож слід обмежити любов у її надмірних зазіханнях, погамувати її прагнення завоювати нових прибічників. Пора їй визнати власні межі, змиритися з тим, що вона не може вирішити всіх проблем у суспільній сфері. Немає сумніву, що вона коїть дива, проте дива примирення людства із самим собою вона так і не вкоїла. Навіть гірше, вона здатна завдати більше шкоди, ніж ті пороки, що їх вона збирається поправити. Дух усіх релігій полягає в тому, що втіхи, яких вони обіцяють, стосуються потойбіччя: наприклад, «любов дужча, ніж смерть» — ті, хто начебто міг би це підтвердити, вже відсутні й не повернуться з того світу, щоб заспокоїти нас. Захват, екстаз, веселощі самі собою не витворюють міста, хоч і пожвавлюють його. Людей згуртовує відчуття належності, єдність цінностей, спільна культура, спільне подолання небезпек, спільна опіка над найслабшими. Світ, об'єднаний тільки логікою взаємної любові, є одною з утопій, які гарно культивувати, а намагатися їх застосовувати на практиці, попри напруги і нерівність, небезпечно. Треба робити ставку на «загальну приязнь» (Фур'є) і водночас усвідомлювати, що вона є недосяжним обрієм.

«Людство збожеволіло від того, що йому бракує любові», — писала