Читати книгу - "Сестри крові"

видавати нема кого. Ґрозваєр запитав присутніх, що вони думають про цей лист. Для більшості не було жодного сумніву, що треба пристати на пропозицію гетьмана, бачачи в цьому єдиний рятунок для міста, а однак знайшовся невеликий гурт завзятців, які до тих нерозважних вчинків, які вже були зроблені, хотіли додати ще один: не входити в жодні стосунки з ворогами. Ці невіри переконували, що в околицях Львова нема Хмельницького, що лист фальшивий, либонь, походить від ватажка холопської черні й має на меті підступом узяти місто.

— Правда, правда, — загаласувала шляхта. — Треба переконатися, чи дійсно сам Хмельницький стоїть коло Львова.

Тоді з гурту вийшов старенький священик Анджей Гонцель Мокрський, колишній єзуїт і учитель єзуїтської колегії, і повідомив, що серед його учнів був Богдан Хмельницький.

— Отче, повіджте нам, — звернувся до нього бургомістр, — чи впізнали б ви його, якби тепер побачили?

— Гадаю, що так.

— Ну, тоді сам Бог нам вас посилає. А ми вас уклінно просимо, аби ви пішли до гетьмана й переконалися, чи він дійсно присутній, та розвідали, які його правдиві думки щодо міста. І хай би гетьман дав лист безпеки для міських послів. Бо козаки козаками, а чернь і татари хтозна-що можуть утнути.

Священик погодився, лише поцікавився, чи хтось іще з ним піде. Кілька охочих зголосилося, рахуючи й Лукаша. Ґрозваєр з підозрою зиркнув на аптекаря, та тут втрутився Геліас:

— Очевидно, варто послати з панотцем Мартина Айрера, яко лікаря, бо панотець уже в літах.

— Добре, — кивнув бургомістр. — Тоді Господи благослови. А ми тим часом підготуємо нашу відповідь гетьманові.

Того ж вечора Лукаш із отцем Мокрським у супроводі міського сурмача вийшли на Глинянську дорогу, що розмокла була від дощу, струмочки текли обабіч неї, виблискуючи в призахідному сонці. Неможливо було дивитися без сліз і зворушення на те руйнування, якого зазнало бідолашне передмістя — сплюндровані фільварки, оголені сади, витоптані поля, розтрощені й обгорілі церкви, в чиїх руїнах гніздилися тепер дикі голуби й вороння. Де раніше вздовж вуличок тяглися будинки з городами та виноградниками, всюди зяяло пустище, і густо диміли попелища. Окремі халупи ще вижили, і з них навіть курився дим, та чи були там старі господарі, а чи нові — невідомо. Приблудні собаки з завзяттям шарпали мертві тіла, а, засмакувавши їх, кидалися й на живих, довелося стріляти з пістолів. Посли їхали повз вози повстанців, за ними буяли татарські шатра з кінськими хвостами на вершках, козаків видно не було. Інколи цікаві селяни заступали їм шлях, тоді сурмач подавав сигнал, а Лукаш гукав:

— Посли до пана гетьмана! Посли до пана гетьмана!

Селяни розступалися неохоче й підсміховувалися та кпили, вигукуючи погрози.

Гетьман їх чекав у великому турецькому шатрі біля церкви Святого Петра. На лівому боці дороги розташувалися татари, вони з цікавістю зиркали у бік посланців. Їх обшукали, забрали зброю і запровадили всередину, сурмач зостався надворі. Хмельницький разом з кількома старшинами сидів за столом, що був застелений вишитим обрусом, на столі красувалися велика карафка та кілька срібних кубків, скраю лежала оздоблена самоцвітами булава. Мокрський приступив ближче до столу, примружив очі й промовив:

— Чи пізнаєш мене, Богданку?

Хмельницький теж очі примружив, а обличчя його розплилося в усмішці:

— Отче! Невже то ви? А то бестії — знали, кого до мене послати. А дайте-но я вас обніму.

Маленький священик геть потонув у гетьманських обіймах і не стримався, щоб сльозу не впустити. Гетьман був теж виразно розчулений і запросив послів сідати та гоститися, а він заки листа прочитає. В листі рада повідомляла, що у Львові нема жодних панів та утікачів з-під Пилявець, та просила гетьмана помилувати місто і стримати пролиття крові, котрої й так багато виллялося в цій війні.

— Ну, те, що пилявецькі щури зоставили вас напризволяще, не було для мене таємницею, — сказав Хмельницький. — Я про них у своєму листі згадав лише тому, щоб заспокоїти вас і щоб ви переконалися, що не бажаю більше нікому зла. Але саме на тих щурах лежить вся провина за війну. Якби я упіймав тих панів, то заплата татарам була б готова. А що ті панове показали себе більше обережними, ніж лицарськими, то мусять самі львів’яни зложити таку суму, якою вдоволилися б татари, — себто двісті тисяч дукатів.

Після цього він попросив усіх вийти й зостався сам зі стареньким священиком. Що було далі, розповів отець Лукашеві дорогою назад. То була зворушлива хвиля, яка старого неабияк пройняла, бо, вочевидь, у душі великого воїна відізвалися хлоп’ячі спомини, він з покорою упав перед учителем на коліна, обняв його за ноги й зі слізьми в очах дякував за науку.

— Я попрохав його встати, — казав далі отець, — і запитав: «Що ж ти, сину, став розливати кров християнську?» І він почав покірно виправдовуватися зі своїх учинків. Казав, що не почувається винним, бо сам Господь Бог мав його в опіці, спричинили війну винятково вельможі — гетьмани, коронний хорунжий та інші. Говорив щиро, голос його зривався від хвилювання, і я йому вірю. Тоді я попросив його, щоб був ласкавий для Львова. Однак він твердо стояв на своєму: «Нехай, — казав, — львів’яни не дають себе дурити даремною надією, що матимуть поміч від Речі Посполитої чи Вишневецького. Одинокий лік на недолю міста лежить у їхніх власних руках. Нехай заплатять викуп. А якщо б намагалися зволікати з цим, то тільки стягнуть на себе ще більші нещастя — місто буде здобуте й не втече від розграбування та руйнування». А вкінці відпустив мене та обіцяв прислати завтра до магістрату власного посла.

У понеділок 12 жовтня з самого ранку зібралася нова рада. Вчора до пізньої ночі вона дебатувала над вимогами гетьмана, а зранку продовжилися суперечки, але не довго, бо варта дала знати, що прибув посол від Хмельницького — також священик, сповідник і свояк гетьмана Федір Радкович. Він передав листа до магістрату й домагався негайної відповіді, заявляючи, що має наказ повернутися за годину назад, хоч би навіть не дочекався відповіді. Лист за своїм змістом не відрізнявся від того, що розповів уже Мокрський. Шляхта знову напірилася, відчувши себе ображеною, залунали розгнівані голоси, хтось кричав: «Ніколи!», а хтось: «Геть!», коли, власне, з’явився комендант драгунів Ціховський. Він підійшов до столу, поклав на ньому олов’яне гарматне ядро й промовив:

— Оце Хмельницький вже таким способом починає з нами