Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

Літо й осінь 1919 року належали до найбурхливіших періодів у житті Назарука. Демісіонувавши в червні 1919 з уряду УНР, він переняв керівництво пресової квартири Української Галицької Армії. Після переходу УГА за Збруч у половині липня, Назарук увійшов у склад західньоукраїнського уряду, що його очолював президент Євген Петрушевич, наділений уповноваженнями диктатора. Продовж кількох місяців, від липня до листопада, оба українські уряди, наддніпрянський і галицький, мали свій осідок у Кам’янці Подільському. В кам’янецькому періоді Назарук належав до найближчих співробітників і дорадників Петрушевича та управляв ресортом преси й пропґанди. Він редагував орган галицького уряду й армії, газету “Стрілець”. Офіційна позиція Назарука та його темперамент вчинили його головним речником галицької сторони в тодішніх гострих суперечках між галицьким і наддніпрянським державними проводами. Досвід кам’янецького періоду тривало позначився на світогляді Назарука. Конфронтація з наддніпрянською дійсністю викликала в нього своєрідний “галицький месіянізм”: переконання щодо вищости галицького типу українця, як більш дисциплінованого й державнотворчого.

В листопаді 1919 р. Назарук в оточенні президента Петрушевича покинув Україну та переїхав до Відня, що став осідком західньоукраїнського еміґраційного уряду.

В 1920-22 рр. Назарук і Липинський зустрічалися під час поїздок останнього до Відня. Крім цього, Назарук кілька разів відвідав Липинського у Райхенау. З того періоду походять перші листи Назарука до Липинського. Їх не багато, бо Назарукові й Липинському, що мали нагоду доволі часто бачитися особисто, не було потреби вести широке листування. Проте вже ці ранні листи виявляють пошану Назарука до Липинського. Про наукову творчість Липинського Назарук висловлювався так: “Уважаємо Вашу працю абсолютно більше цінною в моральнім, освітнім і матеріяльнім напрямі, як Ви уважаєте”[129]. Турбуючися тим, щоб Липинському забезпечити більш сприятливі умовини для наукової праці, Назарук розмальовував йому у привабливих кольорах багатство віденських бібліотек і обіцював підшукати для нього в австрійській столиці вигідне помешкання[130]. Проте Липинський не скористав з цієї пропозиції й залишився жити в Райхенау. Навіть у тих випадках, коли Назарук не погоджувався з Липинським у деяких питаннях поточної політики, він висловлював застереження в формі, яка переступала межі звичайної чемности та наближувалася до уклінности[131].

Крім характеру й інтелекту Липинського, Назарукові імпонував теж “аристократизм” у його поведінці, виявом якого була стриманість у вияві емоцій. Ще десять років пізніше, в останньому листі до Липинського, писаному в розпалі конфлікту, Назарук згадав про “панські манери” Липинського та про те, що він “дресурою успокоїв своє обличчя”[132].

Матеріяльне положення Липинського в Райхенау було скрутне. Бажаючи допомогти йому в біді, на початку літа 1920 р. Назарук запропонував Липинському дотацію з фондів еміґраційного галицького уряду. Липинський рішуче це відкинув, але Назарук продовжував наполягати. Врешті подоланий “сердечністю й щирістю” (кажучи словами Липинського) заходів Назарука, він погодився на компроміс. Допомога від галицького уряду мала бути не беззворотною субсидією (“датком”, як це називав Липинський), але авансом на гонорар за наукову працю. Липинський обіцяв написати на замовлення уряду ЗУНР синтетичний огляд історії України з державницької точки погляду, не будучи при цьому зв’язаним означеним реченцем. Якщо б йому було неможливо таку історію написати, він повинен був аванс повернути, як безпроцентну позику. Умова між Липинським і Назаруком була устійнена на письмі десь у днях 12-14 серпня 1920 р. Згадуючи пізніше цю подію, Назарук так коментував її в листі до Липинського:

“Прошу мені повірити, що зі всіх безчисленних грошових справ, які я полагодив у своїм житті (...) - скоре полагодження справи з Вами у Відні в Café Beethoven при малім мармуровім столику при вікні справило, воістину, найбільшу радість не тільки з оглядів публічної натури, але й особисто. Була се радість із-за сповненого обов’язку в найглибшім того слова значінню, обов’язку урядовця, котрий має дбати, щоб не заглухла думка”[133].

А втім Липинський відчував навіть таку форму допомоги як моральне обтяження. Він гірко згадував, що колись був заможною людиною, яка “по мірі своїх матеріяльних сил була хоч невеликим меценатом, а не гонорованим працівником української культури”[134]. В літі 1921 року він остаточно відмовився від дальшої фінансової підтримки від галицького уряду. Цю допомогу Липинський отримував дванадцять місяців, від серпня 1920 до липня 1921, на загальну суму 72.000 здевальвованих австрійських корон, що за тодішнім курсом дорівнювало в американській валюті лише 177 долярам і 43 центам![135]

Коли в середині 1923 р. матеріяльне положення Липинського трохи покращало, він листовно звернувся зі запитом до Назарука, який тоді перебував у Канаді, щодо способу звороту боргу; уряд Петрушевича на той час уже припинив своє існування. Назарук відповів:

“... я все таки звертаю на те, щоб Ви були ласкаві, бодай колись, бодай коротенько, написати хоч би перегляд історії - бо хто його в нас напише? Чейже не старий Грушевський, що хвалить без сорому тих, які зраджували власну державу й переходили до татар (...).{40} А з молодших майже всі монографісти, які не проявляють загальнішого світогляду й обрію. Просто - нація без історії та й тільки. (...) Скажіть Собі, що Ваш “категоричний імператив” вимагає лишити по собі якусь хоч би й маленьку цілість, написану загальними великими рисами, без подробиць: розвиток і причини занепаду. Для науки, для всіх. (...) Зі зворотом грошей на всякий випадок не спішіться, бо нема потреби”[136].

Назарукові, очевидно, залежало на тому, щоб Липинського морально зобов’язати до написання державницької історії України. Іронія долі хотіла, що саме ця справа виринула наново майже десять років пізніше, в момент назрівання конфлікту між Липинським і Назаруком, та остаточно затруїла їхні відносини.

НАЗАРУК У КАНАДІ

Вліті 1922 р. Назарук виїхав з Відня до Канади, для переведення між канадськими українцями Позички Національної Оборони, яку проголосив центр Петрушевича. Побут Назарука в Канаді тривав трохи довше одного року, від початку вересня 1922 до кінця жовтня 1923. Канадський рік був важливим етапом у житті Назарука, поворотною точкою в його духовій еволюції. Саме в Канаді пережив він світоглядовий перелім, який перевів його з колишніх радикальних і вільнодумних на нові монархістичні й католицькі позиції[137].

Отож Липинський не відіграв вирішальної ролі в “наверненні” Назарука, що було радше спонтанним духовим процесом, обумовленим, з одного боку, досвідом недавнього революційного періоду, а з другого, новими канадськими спостереженнями. Проте Назаруковий