Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Тієї хвилини, коли Едмон у напівмаренні від виснаження, згубивши здатність думати, шепотів цю полум’яну молитву, зі страхом озираючись на замок Іф, він побачив біля острова Помеґ маленьке судно, що, мов чайка, летіло над самісінькою водою; тільки око моряка могло впізнати в тому судні на ще напівтемній смузі моря генуезьку тартану[17]. Вона йшла з марсельського порту в море, і сяйлива піна розступалася перед вузьким носом, поступаючись дорогою її округлим бокам.

— За півгодини, — вигукнув Едмон, — я міг би наздогнати це судно, якби не боявся, що мене почнуть розпитувати, здогадаються, хто я, і доправлять назад до Марселя! Що робити? Що їм сказати? Яку байку вигадати, щоб обманути їх? Цю люди — перемитники, напівкорсари. Наче гендлюють про людське око, а насправді займаються розбійництвом, тож радше продадуть мене, ніж зважаться учинити безкорисну, добру справу. Зачекаємо...

Та чекати неможливо; я умираю від голоду, за декілька годин останні сили покинуть мене; та й наближається пора обходу; ґвалту ще не здійняли, може, мене й не запідозрять; я можу назватися матросом із цього судна, що розбилося вночі; це буде правдоподібно, і спростувати мене нікому, вони всі потонули. Отож, гайда!..

Дантес поглянув у той бік, де розбилося маленьке судно, і здригнувся. На бескиді, зачепившись за виступ, висів фригійський ковпак одного з матросів-потопельників, а поблизу плавали уламки, тяжкі колоди, що гойдалися на хвилях, ударяючи у підніжжя острова, неначе безсилі тарани.

— Тепер я порятований, — прошепотів він.

Та певність повернула йому сили.

Незабаром він побачив тартану, що, ідучи майже проти вітру, маневрувала поміж замком Іф і вежею Кланьє. Дантес трохи боявся, що, замість того, щоб триматися коло берега, тартана піде у море, як мусила б вона вчинити, якби йшла на Корсику чи Сардинію; та незабаром за її курсом він упевнився, що вона готується пройти, як ото роб­лять зазвичай судна, що йдуть до Італії, поміж островами Жарос та Каласарень.

Тим часом тартана і плавець непомітно наближалися одне до одного; за одного свого галсу вона навіть опинилася за якусь чверть милі від Дантеса. Він звівся і замахав ковпаком, подавши звістку про лихо; та його ніхто не помітив; тартана обернула стерно і лягла на рівний галс.

Дантес хотів було погукати, та, змірявши оком відстань, збагнув, що голос його віднесе вітром і заглушить шумом бурунів, тож він не сягне тартани.

Тоді він зрозумів, яке то було щастя, що він прихопив колоду. Він був настільки виснажений, що насилу чи втримався б на воді без неї до зустрічі з тартаною, а якби тартана, що легко могло статися, минула б його, не помітивши, він таки напевно не дістався б до берега.

Хоча Дантес був майже певен у напрямку, якого дотримується тартана, він усе ж таки не без тривоги стежив за нею, аж побачив, що вона знову повернула і йде до нього.

Він поплив їй наперестріч, та перш ніж вони зійшлися, тартана знову почала лягати на інший галс.

Тоді Дантес, зібравши усі свої сили, звівся над водою і, вимахуючи ковпаком, заволав тим жалібним зойком потопельників, що звучить, наче крик морського духа.

Цього разу його побачили і почули. Тартана змінила курс і повернула в його бік; тоді ж таки він угледів, що готуються опускати шлюпку. За хвилю шлюпка з двома веслярами попрямувала до нього. Тоді Дантес випустив колоду з рук, вважаючи, що в ній більше нема потреби, і хутко поплив назустріч веслярам, щоб скоротити їм шлях. Та плавець не розрахував своїх вичерпаних сил і гірко пошкодував, що розлучився зі шматком дерева, який уже лінькувато гойдався на хвилях за сто кроків од нього.

Руки його заклякли, ноги втратили гнучкість, порухи стали незграбні й поривчасті, подих забивало у грудях.

Він заволав удруге; веслярі подвоїли зусилля, і один гукнув йому італійською:

— Тримайся!

Те слово долинуло до нього тієї миті, коли хвиля, на яку він уже не мав снаги піднятися, затопила його і вкрила піною. Він ще раз виринув, безсило і  відчайдушно борсаючись у воді, утретє зойкнув і відчув, що занурюється у море, наче до його ніг припнули тяжке ядро.

Вода накрила його, і крізь неї він побачив бліде небо з темними плямами.

Він зробив ще одне надлюдське зусилля і ще раз виплив на поверхню. Йому здалося, наче його хапають за чуба; потім він уже нічого не бачив, нічого й не чув; свідомість покинула його.

Отямившись і розплющивши очі, Дантес побачив себе на палубі тартани, що пливла собі далі. Перше, що він зробив, це глянув, яким курсом вона іде; вона віддалялася від замку Іф.

Дантес так охляв, що його радісний вигук прозвучав, як стогін.

Отож він лежав на палубі; один матрос розтирав його вовняною ковдрою, другий, у якому він упізнав того, що гукнув йому «Тримайся!», тицяв йому до рота шийку баклажки; третій, старий моряк, що був заразом і шкіпером, і судновласником, дивився на нього з егоїстичним співчуттям, якого зазвичай зазнають люди, що бачать лихо, яке вчора поминуло їх, та може спіткати завтра.

Декілька крапель рому з баклажки підкріпили Дантеса, а розтирання, яке старанно здійснював матрос, що стояв коло нього навколішки, повернуло гнучкість його закляклим ногам і рукам.

— Хто ви такий? — ламаною французькою запитав господар тартани.

— Я мальтійський матрос, — відказав Дантес ламаною італійською, — ми йшли з Сіракузів із вантажем вина й полотна. Учорашня буря застала нас коло рогу Моржіон, і ми розбилися об ті скелі.

— Звідки ви припливли?

— Мені поталанило вхопитися за стрімчак, а наш сердешний капітан розтовк собі голову. Решта троє потопилися. Либонь, я сам лишився живий; побачив вашу тартану і, злякавшись, що довго залишатимуся на цьому пустельному й безлюдному острові, вирішив допливти до вас на уламку нашого судна. Дякую вам, — провадив Дантес, — ви порятували мені життя: я вже тонув, коли один із ваших матросів ухопив мене за чуба.

— Це я, — сказав матрос із відкритим і привітним обличчя, облямованим чорними бакенбардами, — та й пора була: ви пішли на дно.

— Так, — сказав Дантес, простягаючи йому руку, — так, друже мій, ще раз дякую вам.

— Зізнаюся, уже я й засумнівався було, — провадив матрос, — ви так заросли, що я взяв вас за розбійника.

Дантес згадав, що за час свого перебування в замку Іф жодного разу не стриг чуприну і голив бороду.

— Еге ж, — сказав він, — у хвилину небезпеки я пообіцяв Матінці Божій П’є-де-ла-Ґротта десять років не стригти чуприну і не голити бороду. Сьогодні спливає край моєї обітниці, а я мало не втопився цієї річниці.

— А тепер що нам з вами робити? — поспитався господар.

— Ох, — відказав Дантес, — та що завгодно: фелука[18], якою я плавав, розбилася, капітан утопився. Як бачите, я вцілів, та лишився голісінький. Слава Богу, я добрий моряк, висадите мене в першому порту, куди зайдете, і я знайду роботу на будь-якому торговому судні.

— Ви знаєте Середземне море?