Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

і певні обмеження гетьманської влади, які забезпечувалися традиційною системою старшинських виборних урядів. Саме верхівка козацького стану — старшина — мала творити верхню палату українського парламенту (Генеральну раду), до якої долучалася палата «послів» (депутатів), обраних від реєстрового козацтва і запорожців. Гетьман мав право вирішувати всі найважливіші справи лише спільно з радою, скликаючи її не рідше трьох разів на рік. Очільник козацької держави зберігав за собою функцію її репрезентації на зовнішньополітичній арені, координування діяльності генеральної та полкової старшини, командування збройними силами.

Провал Мазепинського повстання і військові поразки орликівців пришвидшили нівеляцію прав Гетьманщини. Обраний на гетьманство Іван Скоропадський (1708–1722) правив країною під наглядом спеціального російського резидента, котрий повідомляв царя про всі скільки-небудь значні кроки гетьмана. Скориставшись «зрадою» Мазепи, царський уряд дедалі активніше починає втручатися і в кадрову політику, призначаючи через голову гетьмана козацькими полковниками російських офіцерів. Цю систему було закріплено указом 1715 р. згідно з яким гетьман мав право подавати на височайший розгляд лише кандидатури полковників, з яких достойних затверджував сам цар. Намагаючись поставити під контроль фінанси, а також узгодити торговельну політику з інтересами російської скарбниці, протягом 1714–1718 рр. уряд Петра І запроваджує укази про «заповідні товари», котрі заборонялося вивозити на Захід, минаючи порти на російській Півночі. Пік обмежень і утисків автономних прав Гетьманщини припав на 1722–1723 рр., коли по смерті І. Скоропадського було заборонено проводити вибори нового гетьмана. Замість нього вводилося правління Малоросійської колегії — органу російської влади, підпорядкованого Сенату, що мав здійснювати контроль над виконанням царських указів, стягувати податки й провіант для потреб російської армії. Практично всі питання цивільного, військового, фінансового та судового управління, котрі мали вирішуватися спільно з тодішнім наказним гетьманом Павлом Полуботком і Генеральною військовою канцелярією, Малоросійська колегія вела самостійно. Спроба опору такій політиці, вчинена українською старшиною 1723 р. не дала жодних результатів, а найбільш активні її учасники на чолі з Полуботком були ув’язнені.

Певна зміна у політиці щодо Гетьманщини стала помітною після смерті Петра І, коли в 1727 р. було ліквідовано Малоросійську колегію і проведено вибори нового гетьмана, яким став Данило Апостол (1727–1734). Однак ця лібералізація, уповільнивши темпи, не скасувала основного принципу російської політики, незмінною метою якої продовжувала лишатися повна ліквідація автономії. Вже після смерті Апостола з 1734 по 1750 рр. вкотре було відмовлено у виборах нового гетьмана, а управління Україною покладено на колегію козацьких старшин і російських урядовців — Правління гетьманського уряду (1734–1750).

Лише обрання 1750 р. на гетьманство Кирила Розумовського (1750–1764) на певний час змінило ситуацію. Розумовський послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Він провів серію реформ у галузі судочинства (1760–1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762–1763). Гетьман намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти (сейму), вести самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Дедалі сильніші позиції здобувало новонароджуване українське дворянство (шляхетство) й пов’язана з ним козацька старшина, з представників яких для вирішення найважливіших питань внутрішнього життя у гетьманській столиці Глухові починає збиратися спеціальний сейм. Зміцнення козацької державності внаслідок цих реформ, а надто — плани Розумовських щодо запровадження спадкового гетьманства занепокоїли нову російську імператрицю Катерину ІІ, яка 1764 р. остаточно ліквідує інститут гетьманства. До кінця XVIII ст. внаслідок її політики Україна повністю втрачає адміністративну окремішність і перетворюється в звичайну імперську провінцію.

Збройні сили Козацького гетьманату

У загальних рисах структура гетьманської армії народилася в перших битвах Хмельниччини. Подібно до багатьох армій Європи та Сходу, в її основу було покладено станову приналежність вояків, їхню юрисдикційну підпорядкованість та фінансування. Армія складалася зі станового козацького ополчення, найманих контингентів, збройних ополчень окремих міст і артилерійських формувань. Постійного поділу на роди військ, за винятком найманців та артилерії, у війську, таким чином, не існувало. Остаточно процес вироблення організаційних форм збройних сил було завершено за правління Івана Виговського й відображено в Гадяцькому трактаті. Відповідно до нього, армія мала складатися з козацького ополчення, найманого війська, фінансованого державою, та корпусу артилерії, котрий утримувався частково центральним, частково місцевими бюджетами. Ця структура в подальшому із незначними змінами дублювалася всіма наступними договірними статтями гетьманів із володарями-протекторами, проіснувавши до кінця існування Гетьманщини.

Козацьке ополчення

В основі військово-політичної системи гетьманату лежала збройна організація його чільного стану — козацтва. У процесі складання устроєвої моделі Гетьманщини організаційні засади козацького війська було поширено на найважливіші сфери державного життя — територіальний устрій, адміністрацію всіх рівнів, судочинство тощо. Внаслідок такої своєрідної екстраполяції реєстрове військо зробилося державою й, навпаки, держава набула рис, що властиві війську (адміністративний поділ, котрий фактично дублював військовий, номенклатура урядників тощо).

З суто військової точки зору військо являло собою типове станове ополчення. Обов’язок служби в ньому поширювався на кожного, хто був внесений до офіційного реєстру, а пізніше, коли пописи війська вже не практикувалися, кожного, хто володів «військовим» (себто козацьким) ґрунтом. В обмін на такий «податок кров’ю» козацтво звільнялося від решти податків і повинностей, одночасно утримуючи в своїх руках контроль над політичним та адміністративним життям країни. Ополчення формувалося за територіальним принципом, що було традиційною рисою практично всіх рицарських військ Європи. Кожен вояк мусив забезпечувати себе зброєю, одягом, спорядженням і харчами.

Організаційну впорядкованість військо зберігало тільки під час воєнних дій і періодично розпускалося по домівках, аби дати можливість козакам підтримувати в належному стані своє господарство, що було єдиним джерелом їхнього існування. Держава мала мінімум зобов’язань щодо його матеріального забезпечення, дбаючи лише про використання війська й кадрову політику в ньому. Решта залежала від того, наскільки соціально активним та економічно благополучним виявиться сам козацький стан.

Організаційно військо поділялося на окремі полки — вищі адміністративно-територіальні та військові одиниці. Крім цього, значна частина полків могла мати екстериторіальний характер, формуючись не з осілого населення, а повстанських загонів і покозачених. Їхню основу становили не реєстрові козаки, а випищики чи добровольці-«охотники». До таких формувань належить група Подільських полків — Звягельський, Лисянський, Могилівський та ін., а також Полісько-Сіверських — Мозирський, Брагинський та Овруцький.

Загальна чисельність козацького війська в 40 або 60 тис., встановлена відповідно Зборівською угодою 1649 р. та Березневими статтями 1654 р., була умовною й не завжди відповідала кількості козаків, що її насправді міг мобілізувати уряд. Під час війни чисельність козацького ополчення значно збільшувалася за рахунок джур, пахолків та обозової челяді, яких приводила з собою принаймні третина реєстровців. Після остаточного закріплення Лівобережжя в московській протекції кількість козаків у 10 реєстрових полках обмежувалася Глухівськими статтями 1669 р. до 30 тис. Наступні Конотопські статті 1672 р. зменшували її до 20 тис., а Коломацькі 1687 р. знов відновлювали до 30.

Як зазначалося вище, в організаційну будову війська було покладено полковий принцип. Полки, в свою чергу, ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли собою вже не тільки військово-адміністративні, а й тактичні одиниці, виступаючи в окремих бойових порядках або об’єднуючись під