Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

означає, що ви досягли неабияких успіхів у своїй справі і заслуговуєте на увагу. Чимало людей відчувають якесь дикунське задоволення, піддаючи критиці тих, хто більш освічений чи досяг більших успіхів. Наприклад, коли я працював над цим розділом, мені прийшов лист від однієї жінки, в якому вона викривала підступність генерала Вільяма Бута, засновника «Армії спасіння». Нещодавно в радіопередачі я позитивно оцінив його діяльність, і ця жінка написала мені, щоб висловити свою незгоду. Вона повідомила, що генерал Бут викрав вісім мільйонів доларів, які зібрав для надання допомоги бідноті. Звинувачення, звісно ж, абсурдне. Але цю жінку істина не цікавила. Вона тішилася, що їй вдалося облити брудом людину, яка досягла в житті значно більшого, ніж вона. Я викинув цей наклепницький лист у кошик для сміття і подякував Богові, що Він уберіг мене від такої дружини. З її листа я не дізнався нічого нового про генерала Бута, але багато дізнався про саму жінку. Шопенгауер колись сказав: «Ницість зазнає величезної втіхи, коли дізнається про вади і безглузді вчинки відомих людей».

Звісно, ректора університету не можна вважати ницою людиною. Проте колишній ректор Єльського університету Тімоті Дуайт, певно, був у захваті, критикуючи кандидата на посаду президента Сполучених Штатів Америки. Дуайт попереджав, що, обравши його президентом, «ми побачимо наших дружин і дочок серед жертв узаконеної проституції. Їх безжально зганьблять, а їхні душі навмисне заплямують. Вони будуть позбавлені ніжності та цноти й викликатимуть огиду в Бога і в людей».

Ці слова цілком можна застосувати до Гітлера, чи не так? Але сказали їх про Томаса Джефферсона. Якого Томаса Джефферсона? Невже безсмертного Томаса Джефферсона, автора Декларації незалежності, який відстоював засади демократії? Так, уявіть собі, ці нападки були спрямовані саме проти нього.

Кого з американців, на вашу думку, називали «лицеміром», «шахраєм» і «майже вбивцею»? А одна газета надрукувала карикатуру, яка зображала його на гільйотині, великий ніж якої вже був готовий зірватися вниз і відтяти йому голову? Юрми глузували з нього і свистіли навздогін, коли він крокував вулицями. Хто це був? Джордж Вашингтон.

Але ж усе це сталося багато років тому. Можливо, відтоді людська вдача змінилася? Давайте подивимося, чи це так. Розглянемо приклад із адміралом Пірі — дослідником, який дістався Північного полюса 6 квітня 1909 року. Він пересувався на нартах, запряжених собаками. Весь світ з ентузіазмом зустрів повідомлення про цей подвиг. Чимало таких сміливців потерпало від холоду й голоду, ба навіть і гинуло в крижаній пустелі заради досягнення цієї мети, та й сам Пірі мало не помер через нестачу продуктів і палива. Він відморозив собі вісім пальців на ногах, і згодом їх довелося ампутувати. На його долю припало стільки випробувань, що він дивом не збожеволів. Проте командувачі військово-морських сил, яким адмірал був підпорядкований, аж казилися від заздрощів, бо Пірі здобув визнання і популярність у всьому світі. І вони звинуватили його в тому, що він зібрав гроші на наукову експедицію, а натомість «жив собі на втіху й розважався в Арктиці». Певна річ, вони так і вважали, адже можна переконати себе будь у чому, якщо поставити це собі за мету. Їхнє прагнення принизити Пірі і завадити його подальшій діяльності було таке сильне, що лише безпосередній наказ президента Мак-Кінлі надав йому змогу продовжувати дослідження в Арктиці.

Чи став би Пірі об'єктом нападок, якби обіймав якусь незначну посаду в міністерстві військово-морських сил у Вашингтоні? Нітрохи. Там він був би настільки незначною собою, що не викликав би заздрості.

На долю генерала Гранта випали ще суворіші випробування. V 1862 році він здобув першу значну вирішальну перемогу над південцями. Ця перемога була здобута за один день, за одну ніч вона зробила Гранта героєм нації. Про цю перемогу говорили навіть у далекій Європі. На честь цієї перемоги урочисто дзвонили церковні Дзвони і палали вогнища від Мена до берегів Міссісіпі. Та не минуло й шести тижнів, як Гранта — героя Півночі — заарештували й усунули від командування армією. Він плакав від приниження і розпачу.

Чому генерал Грант був заарештований на вершині своєї слави? Передовсім тому, що викликав заздрість у своїх зарозумілих начальників.

Якщо вас непокоїть безпідставна критика, скористайтеся Правилом 1.

Пам’ятайте, що безпідставна критика часто є прихованим компліментом. Не забувайте: мертвого пса не б’ють.

Розділ 21

Дотримуйтеся цієї’поради — і критика не завдасть вам шкоди

дного разу я розмовляв із генерал-майором Смедлі Батлером на прізвисько Старий Всевидюще Око. Старий «пекельний диявол Батлер»! Пам'ятаєте його? Це був найколоритніший і найвідчайдушніший генерал з усіх, хто будь-коли командував морськими піхотинцями США.

Він розповідав мені, що замолоду мріяв про популярність. Йому хотілося на всіх справляти гарне враження. В ті дні навіть найневинніше зауваження завдавало йому глибоких страждань. Але він зізнався, що тридцять років у морській піхоті загартували його. «Мене усіляко кривдили і ганили, — згадував Батлер. — Мене називали пройдисвітом, паскудою і скунсом. Мене лаяли справжні майстри Цієї справи. Мене називали всіма можливими комбінаціями нецензурних слів, які лишень існують в англійській мові. Чи звертав я на це увагу? Нітрохи. Якщо я зараз чую, що хтось мене лає, то навіть голови не обертаю, щоб поглянути, хто це».

Можливо, Старий Всевидюще Око і навчився спокійно сприймати критику на свою адресу, але я достеменно знаю: більшість із нас приділяє незначним образам надмірну увагу. Я пам'ятаю, як багато років тому репортер нью-йоркської газети Sun відвідав показові заняття на моїх курсах для дорослих, а потім написав пасквіль про мене і мою роботу. Чи скипів я від люті? Я сприйняв це як особисту образу. Я зателефонував Джилу Ходжесу, голові виконавчого комітету газети Sun, і фактично зажадав, щоб він надрукував статтю зі справжніми фактами про мою діяльність замість недолугих домислів. Я був сповнений рішучості зробити так, щоб покарання відповідало злочину.

Нині мені соромно за мою тодішню поведінку. Тепер я розумію, що половина людей, які купили тоді газету, взагалі не читали тієї статті. Половина з тих, хто прочитав статтю, сприйняли її як дотепний жарт, а друга половина — ті, хто тішився написаним, — забули про неї вже через декілька тижнів.

Зараз я розумію, що люди не думають ні про вас, ні про мене, і їх геть не цікавить, що про нас кажуть. Вони заклопотані лише собою, вони думають тільки про себе до сніданку, після сніданку і решту часу до десяти хвилин після півночі. Вони