Читати книгу - "Найкраще в мені"

Зрештою вона розвернулася й піднялася за донькою на ґанок. На той момент Аманда вже сіла в одне з крісел-гойдалок. Довсон перемкнув передачу й поволі повів авто до гаража.

Він вибрався назовні й притулився до верстата. Звідти, де він стояв, Аманди вже не було видно, і він не уявляв, що саме вона казатиме матері. Роздивляючись навколо, він раптом пригадав, як Морґан Теннер дещо казав їм у кабінеті під час зустрічі. Він казав, що вони з Амандою самі зрозуміють, коли прочитати адресовані їм листи, і його охопило відчуття, що саме зараз він має зробити це, бо Так хотів, щоб він прочитав листа в якийсь такий момент. Певно, старий знав наперед, як розвиватимуться події.

Він витяг конверта із задньої кишені брюк. Розгортаючи листа, він провів пальцем по власному імені, написаному на конверті. Почерк був таким самим нерозбірливим, як і в тому листі, котрий вони з Амандою читали разом у Вандмірі. Але цей лист вмістився на один аркуш, хоч і з обох сторін. У гаражі було тихо, і Довсон пригадав, як колись це місце він називав домівкою. Він зосередився на літерах і взявся читати.

Довсоне!

Я не дуже знаю, з чого ліпше було б цього листа почати, окрім як сказати тобі, що за ці роки я познайомився з Амандою доволі близько. Мені хотілося б вважати, що вона мало змінилася з того часу, коли я вперше її побачив, та, якщо чесно, напевне цього стверджувати не можу. У ті часи ви трималися доволі окремо, і, як і буває в більшості молодих людей, завмирали, коли я приходив. Мене це не ображало, до речі. Колись у мене з Кларою теж так було. Не знаю, чи почув її татко від мене хоч слово до того, як ми з нею одружилися, але це вже інша історія.

Я хочу сказати, що не дуже розумію, якою вона була, та добре знаю, яка вона зараз, і, якщо чесно, мені зрозуміло, чому ти так і не зміг її забути. У ній багато доброти, в цій жінці. Багато любові, багато терпіння, вона кмітлива, як чорт, і, певно, найкрасивіше створіння з усіх, що ходили вулицями цього міста. Але, гадаю, найбільше мені припало до душі її добросердя, а я досить прожив на світі, аби судити, наскільки рідкісна це якість.

Напевно, нічого нового я тобі ще не сказав, але останнім часом почав ставитися до неї, як до дочки. Це означає, що я звертаюся до тебе, як міг би, мабуть, звернутися її татко, бо від татків мало діла, якщо вони хоча б трішечки не переймаються через своїх доньок. Особливо через таку доньку, як Аманда. Найважливіше те, що тобі треба зрозуміти, що їй дуже боляче — гадаю, боляче їй уже давно. Я це помітив уперше, коли вона приїхала провідати мене, і тоді, мабуть, я гадав, що це тимчасово, просто такий етап, але що частіше вона приїздила, то гірше себе почувалася. Так мені здається. Часом я прокидався й бачив, як вона блукає гаражем, і тоді я зрозумів, що ти почасти був причиною її переживань. Її переслідувало минуле, вона була одержима тобою. Але повір мені на слово: спогади доволі дивна штука. Іноді вони реальні, але буває й так, що вони стають такими, якими ми хочемо їх вважати, і Аманда, як мені здається, якось по-своєму старалася розібратися, що то за спогади в неї, яке місце в її житті вони посідають. Саме тому я запланував ваші вихідні так, як запланував. Я передчував, що якщо вона побачить тебе знов, то тільки так і зможе знайти свій шлях з пітьми, що б це не означало.

Але, як я вже казав, їй боляче, і якщо я щось і засвоїв за життя, так це те, що через біль люди не завжди бачать речі такими, якими ті є насправді. Зараз їй час щось вирішити зі своїм життям, і тут велика роль відведена тобі. Ви обоє маєте зрозуміти, що робити далі, але пам’ятай, що їй може знадобитися більше часу, ніж тобі. Можливо, вона навіть передумає раз чи два. Але коли вона прийме остаточне рішення, ви обоє мусите прийняти його і змиритися. І якщо у вас це з якоїсь причини не вийде, то тоді ви маєте зрозуміти, що більше ніколи не можна оглядатися назад. Це знищить і тебе, і її. Ніхто з вас двох не може жити далі й шкодувати про втрачене, бо це знесилить вас, вип’є з вас усі соки, і коли я просто навіть уявляю таке, мені серце крається. Зрештою, я звик сприймати Аманду як дочку, а про тебе думаю, як про власного сина. І якби в мене спиталися, чого найбільше перед смертю бажаю, то я б сказав так: хочу знати напевне, що у двох моїх дітей так чи інакше все буде гаразд.

Так

* * *

Аманда спостерігала, як її мати перевіряє на міцність прогнилу долівку ґанку, наче боїться провалитися. Вона не поспішала сідати — наче не розуміла, чи варта того розмова. Аманда відчула знайому втому, коли дивилася, як матір повільно й обережно пускається в крісло. Вона сіла так, щоб якомога менше торкатися його.

Влаштувавшись, мати виразно поглянула на неї: очевидно, їй хотілося, аби донька заговорила першою. Та Аманда мовчала. Вона знала, що не зможе сказати нічого, що спростило б цю бесіду, тому свідомо відвернулася й стала спостерігати за грою світла, яке пробивалося крізь навіс.

Евелін завела очі під лоба й заговорила:

— Серйозно, Амандо. Припини поводитися як мала дитина. Я тобі не ворог. Я твоя матір.

— Я знаю, що ти скажеш, — байдуже відповіла Аманда.

— Може,