Читати книгу - "Сліпий годинникар"

півпенні Ґ. Г. Гарді). Поблизу цього лівого краю шкали будуть речі, лише трохи неймовірні, на кшталт випадіння подвійної шістки при одному-єдиному кидку гральних костей. Шанси того, що це станеться, дорівнюють 1 до 36. Думаю, що кожному з нас це могло б вдаватися доволі часто. У міру просування в бік правого краю спектру іншою знаковою точкою буде ймовірність ідеальної роздачі в бриджі, за якої кожен із чотирьох гравців отримає повний набір карт однієї масті. Шанси проти того, що це станеться, дорівнюють 2 235 197 406 895 366 368 301 55 9 999 до 1. Назвімо це число «один роздальйон — одиниця неймовірності». Коли щось із неймовірністю в один роздальйон було передбачено, а потім сталося, слід констатувати диво або (що ймовірніше) запідозрити шахрайство. Але це могло би статися під час чесної гри, і це значно, значно, значно ймовірніше, ніж помах руки мармурової статуї. Тим не менш навіть ця остання подія, як ми вже бачили, матиме своє законне місце у спектрі подій, що могли б статися. Вона вимірювана, хоча й в одиницях, значно більших за гігароздальйони. Між викиданням у кістки подвійної шістки та ідеальною роздачею в бриджі існує ціла низка більш або менш неймовірних подій, що іноді все ж трапляються, включно з ураженням будь-якої людини блискавкою, виграшем великої суми на футбольному тоталізаторі, влучанням з одного удару в лунку в гольфі й т. п. Десь у цій низці є збіги, що дають нам моторошне, з холодком поза шкурою, відчуття — на кшталт того, коли бачиш уві сні певну людину вперше за десятки років, а потім, прокинувшись, дізнаєшся, що вона вночі померла. Ці моторошні збіги надзвичайно вражають, коли вони стаються з нами чи кимось із наших друзів, але їхня неймовірність вимірюється лише в пікороздальйонах.

Побудувавши нашу математичну шкалу неймовірностей з позначеними на ній контрольними, або знаковими, точками, спрямуємо тепер прожектор на менший діапазон цієї шкали, з яким ми можемо мати справу в наших повсякденних думках і спілкуванні. Ширина променя прожектора аналогічна вузькому діапазону електромагнітних частот, який можуть бачити наші очі, або вузькому діапазону розмірів чи часів, близьких до наших власних розмірів і довговічності, які ми здатні уявити. Виявляється, що в усьому спектрі неймовірностей прожектор висвітлює лише вузьку смужку від лівого краю (безсумнівності) аж до маленьких див на кшталт влучання в лунку з одного удару чи сну, що справджується. За межами цієї висвітленої прожектором смужки існує широкий діапазон математично обчислюваних неймовірностей.

Наші мізки були створені природним відбором для оцінювання ймовірності та ризику, так само, як наші очі були створені для оцінювання довжини електромагнітної хвилі. Ми споряджені всім необхідним для того, аби робити подумки розрахунки ризику та шансів у діапазоні неймовірностей, що може бути корисним у людському житті. Це означає ризики такого порядку, як, скажімо, те, що нас заколе рогами буйвіл, якщо пустити в нього стрілу, вдарить блискавка, якщо сховатися під самотнім деревом у грозу, або забере глибока вода, якщо ми спробуємо переплисти річку. Ці прийнятні ризики співмірні з тривалістю нашого життя в кілька десятиліть. Якби ж ми були біологічно здатні прожити з мільйон років і прагнули цього, нам слід було б оцінювати ризики зовсім по-іншому. Наприклад, ми мали б звикнути не перебігати дорогу, бо коли ви щодня перебігатимете дорогу впродовж півмільйона років, то вас, безперечно, переїдуть.

Еволюція наділила наші мізки суб’єктивною свідомістю ризику та неймовірності, придатною для створінь із тривалістю життя менше одного століття. Нашим предкам постійно доводилося приймати рішення, що передбачали ризики та ймовірності, а тому природний відбір спорядив наші мізки для оцінювання ймовірностей на тлі короткої тривалості життя, на яку ми можемо в будь-якому разі розраховувати. Якщо на якійсь планеті є істоти з тривалістю життя в мільйон століть, їхній прожектор збагненного ризику піде знач­но далі в бік правого краю континууму. Час від часу вони будуть очікувати ідеальної роздачі в бриджі й навряд чи перейматимуться тим, щоб згадати про неї в листі додому, коли вона трапиться. Але навіть вони відсахнуться, якщо їм раптом помахає рукою мармурова статуя, бо, щоб побачити диво такого масштабу, треба прожити на роздальйони років довше навіть за них.

Який стосунок усе це має до теорій походження життя? Що ж, ми почали ці міркування з того, що погодилися: теорії Кейрнса-Сміта й «первісного бульйону» здаються нам трохи притягнутими за вуха і неймовірними. З цієї причини ми відчуваємо природну схильність відкинути їх. Але «ми», згадайте, є істотами, мізки яких обладнані прожектором збагненного ризику, що променем завтовшки з олівець висвітлює далекий лівий край математичного континууму обчислюваних ризиків. Наше суб’єктивне судження про те, що здається «доброю ставкою», не відповідає тому, що справді є «доброю ставкою». Суб’єктивне судження якогось космічного прибульця з тривалістю життя в мільйон століть було б зовсім іншим. Він розцінив би як доволі правдоподібну подію версію щодо походження першої реплікаційної молекули, яку теоретично допускає теорія деяких хіміків і яку ми, яким визначено еволюцією жити у світі впродовж кількох десятиліть, сприйняли б як приголомшливе диво. Як же нам визначити, чий погляд є правильним — наш чи цього довговічного прибульця?

На це запитання є проста відповідь. Погляд довговічного прибульця є правильним, якщо оцінювати правдоподібність теорій на кшталт теорії Кейрнса-Сміта чи «первісного бульйону». Бо ці дві теорії теоретично допускають, що конкретна подія — спонтанне виникнення якоїсь самореплікаційної сутності — відбувається лише раз на приблизно мільярд років, раз на еон. Півтора еони — це приблизно час, що минув між виникненням Землі й появою перших бактерієподібних скам’янілостей. Для нашого розуму, здатного охопити не більше кількох десятиліть, подія, що відбувається лише раз на еон, є настільки рідкісною, що здається великим дивом. Довговічному ж прибульцеві вона здаватиметься дивом меншим, ніж нам влучання в лунку в гольфі одним ударом, — а більшість із нас, мабуть, знають когось, хто знає когось, хто таки влучив. Для оцінювання теорії походження життя краще придається суб’єктивна часова шкала довговічного прибульця, бо вона приблизно дорівнює часовій шкалі, задіяній у цьому процесі. Наше власне суб’єктивне судження про правдоподібність теорії походження життя може помилятися в сотню мільйонів разів.

По суті, наше суб’єктивне судження є, мабуть, хибним іще більше. Наші мізки оснащені природою для оцінювання ризиків не лише впродовж короткого часу, а й особисто для нас чи вузького кола знайомих нам людей. Адже вони виникли не в умовах домінування засобів масової інформації. Наявність масової інформації означає, що, коли якась неймовірна подія відбувається з кимось у будь-якому місці світу, ми прочитаємо про неї в газетах чи у «Книзі рекордів Ґіннеса». Коли якийсь оратор у будь-якій точці світу публічно закличе блискавку вдарити в нього, якщо він бреше, і вона тут-таки це зробить, ми прочитаємо про це й будемо відповідним чином вражені. Але у світі живе декілька мільярдів людей, для яких такий збіг міг би статися, тож він насправді не такий великий, як здається. Наші мізки, мабуть, споряджені природою для оцінювання ризиків для нас самих або кількох сотень людей у малому колі поселень у межах чутності барабанів, за допомогою яких наші племінні предки могли сподіватись отримати новини. Коли ми читаємо в газеті про якийсь дивовижний збіг, що стався з кимось у Вальпараїсо чи Вірджинії, він вражає нас більше, ніж слід.