Читати книгу - "Мазепа"

Сидір вхопив його за руку. «Дай вам, Боже, дай вам, Боже, батьку!»

Більше нічого сказати не вмів.

Пилюга розвіялася, і степ обновився, як чудотворна ікона. Зорі кліпали очима, над травою місячне сяйво мерехтіло. В траві звірина шульгала, наполохана птиця з криком зривалася і летіла геть.

«А переїдемо, - говорив до Сидора Мручко, - так і звірина, і птиця, і трава заживуть своїм життям. Отак-то й ми, а не ми, то нащадки наші заживуть колись життям по власній уподобі, таким, я Бог призначив. Чого ж нам бентежитися, сину? Знаємо, до чого йдемо, боремося чесно й хоробро, а решта, решта прийде, як погода по бурі».

«Прийде, - притакнув Сидір, - а все ж таки»...

«А все ж таки, - підхопив Мручко, - хотілося б побачити на власні очі, правда? Га, що ж, ти ще молодий, може, й побачиш, а я радію, дивлячись на таких, як ти».

Ніч була ясна і така якась погідна, що навіть Мручко балакав спокійно. Сидір не тямив його таким. Це ж було саме життя - огонь, не чоловік.

Сказав йому це. Мручкове обличчя всміхнулося по дитячому: «Еге ж, еге... у бою. А так - і в мене серце є. Люблю людей і жалую їх. Може, воно й недобре, бо часи безжалісні настали. А чи не чував ти що про наших?»

«Про кого?»

«А про старшин, що покинули нас».

«Ах, про тих. Саме погане чув. Одні, як ось Нос, або Галаган, а навіть добряга Апостол царської ласки забігають і вислугуються так, що її москаль гіршого на Україні не творив би, другі, що трохи запізно покаялися, вибріхуються тепер, як можуть, всю вину на гетьмана спихаючи, мовляв, він тираном був, все по власному хотінню робив, а старшини навіть писнути не сміли».

«Коли б то! - крикнув Мручко, - коли б то! Може, й не було б того, що є Юди!.. Як пропадать, так самому, пощо других у біду тягнути? Це був колись закон. А нині?..»

І задумався - той чоловік, що казав би ти не думку, а тільки само діло любив. Сидір не пізнавав старого Мручка. Не той став на чужині. Не той. Видно, думок, як розбитого корабля,хапався.

«А Чуйкевич Іван?» - спитав нараз Мручко, голосом, у якім тремтіла друга, так само Сидорові невідома нутка, - тривога.

«Канцеляриста Чуйкевича полумертвим з між трупів добули», - відповів Сидір.

«І що?»

«Цар велів застромити його на палю».

«І за-стро-ми-ли?» - насилу вижбурляв із себе Мручко.

Сидір раменами здвигнув: «Не знаю».

«А Мотря?..» - спитав Мручко, ніби сам свого питання зжахнувся.

«М отря?.. - повторив Сидір, - Мотря...» - і не докінчив.

Очима в опалевому повітрі повисли. Прикипіли до місця, задеревіли. Поперек дороги у віддалі, якої збагнути не могли, переходила жінка, кроком повільним, але певним. Трава покірно стелилася під ноги, місячне сяйво полотном сріблотканим перед нею, ніби його хтось із сувою велетенського в безконечність сотав. Ступала по ньому безшелесно, найлегшого шороху не чуть. Затиснені долоні, на руках розірвані кайдани. Очі мінилися. То мрійно й сумовито мигтіли під бровами чорними, як хмари, то блискавками озарювали степ. Уста затиснені завзято...

Ніщо не спинить її, де хоче, там дійде, бо вона хотінням сильнішим від буденної сили, сильнішим, ніж муки і смерть... Безшелесно поперек дороги переходить і гине вдалечині...

Вже її нема, не видно, очі в опалевому повітрі висять, поранений вітерець орлиним крилом понад головами має, а мандрівники наші все ще на тому самому місці, як заворожені, стоять. Ні поводів рукою, ні стременем коня не торкнуть.

Аж коні самі рванулися з місця.

З віддихом, затаєним у собі, перелетіли смугу, якою вона перейшла.

Мовчки доганяли обоз із хворим гетьманом і королем химерним, з недобитками двох армій і з возами, мажами, гарбами чужинецьких купців, що як хижа птиця за військом, за обозом оце воліклися.

Ніч легко й непомітно переливалася в світанок. Трава з темно-срібної зеленою ставала. Глибока синь небес - линяла, небо прибирало краску морської води. Таємний смуток ночі уступав перед радістю дня. І знову хотілося жити й боротись, і знову хотілося з повної груди, на ввесь степ, на ввесь світ кричати: «Сонце, земле, люди, - як гарно!»

Мручко й Сидір не промовили до себе і слова.

33.

Чимало води сонце з них виварило, чимало чорної степової пилюги надихалися й наїлись, чимало річок з крутими, високими берегами перебрили, аж оце дня 10 серпня Дністер потягнувся перед ними. Вилискувався, як мерехтлива, всіма відтінями срібних, синіх та зелених красок перетикана лента.

Зупинилися і з нетаєною радістю, з боговійним страхом гляділи на Дніпрового побратима.

Живіше забилося серце, надійніше заграли думки. Ось ми знову на рідній, хоч і не своїй землі. Ось ми знову нап'ємося води з своїх долин і верховин, що її Дністер назбирав і несе в наше море. Збігали з берега крутого й прислухалися до шуму ріки. Чули регіт і сміх, зітхання Поділля, Покуття й гарної Галицької Землі. Городи й села, луги і поля, природа і люди розказували їм про свою радість і біду. Біда радість боре, розливається горе, як море. А що хвиля вдарить об скелю, чути крик: не дамось!..

Мрійливо-сумовитим оком дивився Войнаровський на широку Дністрову струю, що не шляхом рівним, могутнім, лиш ізгибами крутими й вередливими неслася перед ним. Ніби земля не пускала ріки, а вона видиралася й тікала геть. Нелегко пливеться рікам нашим. Гранітові пороги лягають поперек дороги, та вони й їх переб'ють. Нестримана їх путь і непоборна сила.

Хотілося скочити на дарабу, вхопити в руки стерно і сміливо, вправно, безпечно плисти й плисти. Розкіш яка боротися і прямувати до цілі. Гарно як бути молодим... А оце якраз з тієї його молодости гріх праведники роблять. «Не дурний, так молодий», кажуть, начебто йому й двадцяти літ нема. Молодий, а стільки пережив... З думками, як із хвилями, бився. Чому це так?.. Не чують у ньому козаки свого чоловіка, бо він - шляхтич. Але ж бо й Орлик не козак. І він має свій значок у гербі. І то значок один із давніших. Не в шляхетстві тут, мабуть, діло, бо шляхти між козаками чимало, а в тій столітній звичці, щоб булавою граться, бо вона золотом і дорогим камінням міниться. Столітня звичка, якої позбутися нелегко.