read-books.club » Сучасна проза » Дим 📚 - Українською

Читати книгу - "Дим"

175
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дим" автора Володимир Худенко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 54 55 56 ... 84
Перейти на сторінку:
подлей еще туда.

Він коротко зітхнув і обкатав шматок м’яса в борошні, потім у збитих яйцях, кинув на сковорідку.

– Как вы там живете?.. – спитала Юля, помішуючи картоплю. – Ну, вообще.

– Да как-то живем, – Антон знизав плечима.

– Антош, ты пойми меня правильно… – вона струснула плечем. – Лара же мне все рассказывала. Глушь какая, я не знаю просто. Работы нет, я уж не говорю о перспективах. Мой папаша вот тоже, сидит все, спивается понемногу. Я уже как только ни уговаривала, чувствую – скоро просто поставлю перед фактом, мол, так и так, собирай вещи, поехали. Так это еще здесь, десять минут до Смоленска как-никак, а там… Ну как вы там сидите, я не понимаю – ну вы ж молодые ребята, и вообще… – вона замріяно, мило так всміхнулась, – такая классная парочка!

Антон всміхнувся у відповідь, перевертаючи відбивні на сковорідці.

– И сидите, – продовжувала Юля. – Господи, Тош, да там же скукотень смертная, должно быть!

– Да как тебе сказать… – він трошки зам’явся. – В принципе, привыкаешь.

– А зачем? Зачем привыкать, Тош? – вона подивилась на нього і примружилась, зморшки коло її очей знов зібралися в дрібну павутинку.

Він зняв готові відбивні зі сковорідки і понуро всміхнувся за тим.

– Да не знаю я, Юль, – одповів. – Просто привыкаешь.

Вона ще щось сказала собі під ніс, помішуючи картоплю, що вже трохи підрум’янилась, а він собі задумався. Він хотів би їй пояснити, нащо звикати жити, а чи скоріше – заживо гнити в глухому одинокому селі на Роменській трасі, в гущі пшеничних полів. Нащо раз за разом проживати ті нудні й безконечні осені, зими, весни і літа, літа. Нащо скніти в сій пустці, серед руїн збанкрутілого колгоспу, викорчуваних силосних ям, зарослих будяками курних розхресть під голими облущеними стінами розкраденої ферми чи запустілого піонерського табору. Нащо те все?

Але він не міг їй пояснити, і не тому, що не знав сам, а тому, що не знаходив слів. Він не знаходив слів, вірніше, йому бракувало тих слів, бо тут треба було не самих слів, тут треба було передати з одного разу, як замовляння на пристріт чи на кров, а чи оддати їй трошки своєї крові, і взяти за руку, і повести ген на вигін на краю села до витолочених колгоспних нив у сирих поривах противної осені, показати далеке і невимовне світання над Жовтневим і хуторами, те саме, що колись давно, в безтурботнім дитинстві, обіцяло йому, Антону, скільки довгих, цікавенних і щасливих літ життя в оцьому прекрасному світі. Треба було вести її за руку в поля ґрунтовими дорогами і показувати: отут покійний Йванович якось піймав двох маленьких лисенят і припер до них на дворище, і вони ще довго жили у них із матір’ю, у звичайній кролячій клітці, пожирали кістки та подеколи дохлих курей, і Антон інколи годував їх шкварками і грався з ними, а тоді, через рік чи два, одна вже велика лисиця чогось порвала другу. А тоді й сама захиріла через якийсь місяць – її з рушниці дострелив Микитівський. А ось там, трошки далі, в заболочених берегах – зарості лопуха та лободи, там Йванович колись показав Антону яструбине гніздо, як брав його на жнива в розпал літа. Вони дивились тоді на смішних кривеньких яструбенят у сірому пушку, чимало їх там було, в тому гнізді, а два яструби, він і вона, кружляли високо над ними, коротко скрикуючи. Йванович казав тоді, що зазвичай вона сидить на гнізді, а він носить їжу та охороняє. Так і можна їх здибати, казав він, у пору гніздування, влітку та на початку осені, він буде кружляти над гніздом, поки ти йдеш, ото в центрі його кіл і буде гніздо, а вона вже злетить, як ти підійдеш ближче. Ще він казав, що як от зараз взяти яструбеня і висадити з гнізда, то вона, вернувшись, зроду вже його не затягне назад, так воно і пропаде тоді, замерзне. Яструби кружляли над ними, коротко скрикуючи, були жнива, тріщав очерет під пахким вітром. А ось далі лісосмуга над ґрунтовою дорогою, – ходім, Юлю, ходім! Там, бачиш, берізки шурхотять підв’ялим листячком, а отуди, отуди придивись лишень… Бачиш? Як це що то – могила, справдешня могила серед лісосмуги, заросла акацією та кленком іржава ограда й похилений хрест. По іржавій ограді плететься березка та дикий хміль, а трошки збоку хилиться під сирим вітром кущ калини, губить свої ягоди на могильний горбик. Бозна, що то за могила і відки вона там – просто на краю лісосмуги. Хтось жив там, ще бозна-коли, а тепер нема ні хати тієї, ні вулички, і з одного боку поле, і з другого, і курна ґрунтова дорога в полі, а тут лісосмуга, і в ній давня могилка під одиноким кущем калини. Отут треба їй розказати, як він, Антон, колись повертався в Карабутів із гульок в Жовтневому, поночі, дуже п’яний, і пішов не через болото, бо боявся втопитись. Пішов не через болото, а тихою вуличкою Полтавки під тополями, повз ставочок в осоці, тоді Іриною дорогою в старезних яворах. Кумкання жаб, місячна ніч в нерухомих хмарах, легкі пориви пахучого вітру з далеких достиглих нив. Тоді повз шлюз із гнилісною стоячою водою, нагору, нагору по полю, ось уже видніється село, електричні стовпи, шиферні покрівлі і труба над кочегаркою піонерського табору, тракторний стан впритул до Роменської траси. Ось уже й село, околичні городи, обніжки в високих соняхах. Та ж раптом – могила! Ох, ця клята могила, майже під самим селом, на краю лісосмуги, і хрест цей похилений, і тиха безборонна місячна ніч. Самі пориви вітру з далеких нив, пахучі, прогірклі, мляві. Скоріш. Пришвидшити крок. Забута могила в тіні лісосмуги, іржава ограда, похилений хрест. Скоріш. Чи й перехреститись? Як вчила ото баба Маня, як там – три пальці докупи, справа наліво… Сказати б яке слово, та не завчив ніяких молитов ще тоді, лише згадав, як наказувала баба Маня шептати про себе перед екзаменами:

«Вівці під стіл – вовк іде!

Не смій на мене й слова сказать».

Не смій… Побрів, побрів собі в село. Коло курного розхрестя між табором та людськими городами осмілів, озирнувся. Покинута занедбана могилка на краю лісосмуги в гущі пшеничних полів. Колихаються стиглі ниви, шумлять листочками низькі берізки, в далині канави, в торфовищах предковічних боліт, за ними ледь вгадується далекий лісок Торговиця, насип Роменської траси, а над тим всім – непевний світ, тліє собі

1 ... 54 55 56 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дим"