Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Біля водійського вікна знову з’явився коп: 

— Я ізвіняюся, — прошепотів він, нахиляючись до Гєни.  — Забил спитать: а заяву на англійском пісать? 

— А на каком єщьо? У нас французов нєт, — здивувався Трушин, зрушив з місця, й вони нарешті звільнили найкраще паркувальне місце привокзальної площі. 

* 

Директор не змовкав, та Ваня тепер цьому радів — інакше б довелося щось казати самому. І чути відповіді. Гєна то розважав Стьопу промовками типу «Обіз’янка Чічічі продавала кірпічі», то співав дитячих пісень: «Я — рюкзак» та «А песик каже, а курка каже», які, мабуть, пам’ятав з тих часів, коли його дочка була маленькою. 

Під це невпинне тріскотіння доїхали до «Білли», де вийшли на закупи. Мар’яна набрала повний візок продуктів, Ваня гарячково намагався порахувати наявні гроші, зіставляючи їх з цінниками: виходило, що заначки не вистачить — ці кляті дитячі соки коштували стільки, що для таких закупів треба було продати батьківщину, до того ж за гуртовою ціною. 

Біля каси Ваня виразно подивився на Гєну, й той не підвів: 

— Я ж, ето, Телесик, всьо тєбє нікак прєдоплату нє отдам за то сєло, шо на слєдующей нєдєлє, — й простягнув дві тисячі гривень. Фух, пронесло. 

— Шо за село? — спитала дружина, й обидва шоубізнесмени тільки знизали плечима — якесь село гуляє, не пам’ятаємо. Села для того і є, щоб раз на рік у них грали урочисті концерти. 

Здавалося, що все йде добре, та, коли вже під’їжджали під будинок, Мар’яна посунулася до переднього сидіння, подивилася на черзі на обох й спитала: 

— А що там у вас за нова краля, з якою треба любов крутити? І що за шоу на вокзалі? 

«Холодно», — заспівав у Ваниній голові Вакарчук. Поки Бронзовий Голос як керівник мозку думав над версіями відповіді, Гєна щиро здивувався: 

— Яка краля? — а потім ніби згадав: — А, ета дура? Кончєнная? Нам, корочє, канал рукі вивєрнул: хотітє в новогодній ефір — нужно с одной полуфіналісткой сфотографіроваться, тіпа, Ваня за ету фрю болєєт. 

— На «Таланті»? 

— А гдє ж єщьо? 

— Це яка? Лапа чи Зоя Бусік? 

— Лапа! Точно, Лапа, — знову ніби згадав Гєна й удав смуток. — Ваня ж ні в какую, а я говорю — та сфоткайся с етой хуной, работа важнєє. Мар’яна, тіпа, поймьот, мама поймьот. Ми даже поругалісь. Ну, а по концовкє Ваня отказался сєгодня. Правда? 

Бронзовий Голос скомандував шиї нахилити голову. Ствердно нахилити. 

— А от воно що. А вокзал? 

— А на вокзал «Обозрєватєль» пріцепілся — хотят тєбя показать. Ти ж красівая, а сейчас всє страшниє, короткожопкі, в мастях, голова грязная, короче, прішлось согласіться, оні за ето поставят інтерв’ю большое. І возьмут в свой Новий год. 

— Понятно, — видушила Мар’яна, відкинулася на сидіння й обережно розбуркала Стьопу — приїхали. Ваня дістав сумку та кошик з багажника й непомітно кивнув Гєні — дякую, мовляв. Врятував. Цей вечір ще треба дожити, але значний удар витримав саме директор — зустрів, привіз, дав гроші та балакав, заповнюючи порожнечу. 

Дружина вивела малого на вулицю, той почав пхикати. 

— Обізяну забил, — гукнув зі салону Гєна й простягнув іграшку, перехилившись через сидіння. — Нє забудь, єйо звать Сєрьожа, сам знаєш почєму. 

— В тебе ж тато Сергій, — не витримав Ваня. 

— Так а я о чьом, — заржав у глибині салону Трушин й додав Мар’яні: — Там Івашка два дня хату драїл, расскажешь мнє потом, всьо лі пучком. 

— Добре, — чи не вперше усміхнулася Мар’яна. 

— Нам, подкаблучникам, всєгда тяжело, — сказав Гєна, підморгнув підопічному й рушив заднім ходом. 

— А що з твоєю машиною? — спитала Мар’яна, коли побачила «Фєдю» на звичному місці. 

— Зламалася. Треба на станцію. Ну, ходімо, — Ваня скерував родину до парадного, радіючи з того, що вже запізно для сусідів — ніхто нічого не побачить, ніхто нічого не скаже. От би й завжди так. 

А Степан Іванович все не здавався — тягнув Мар’яну до дороги, де «суперб» (завжди «суперб», жодних «октавій») якраз виїжджав з двору. 

— Мамо, додому, — кричав малий і виривався. Довелося ставити всі бебехи на лавочку й вгамовувати його. 

— А там киця чекає, питає: «А де ж Степанчик?» — сказав Ваня, присівши поруч. 

— Підеш до киці? Бо киця плаче, чекає, — додала Мар’яна, й син нарешті перемкнувся — дозволив себе повести до парадного й сам зайшов у ліфт. 

* 

Кіт почув, як відчиняються двері, й вискочив з кухні до передпокою, та одразу загальмував, побачивши Стьопу, який рвався назустріч. 

Малий підскочив до здивованої тваринки, закричав: «Киця! Мама, киця хоче гратися!» — та, широко замахнувшись, спробував ударити Кота ногою по голові. Той ледве не підлетів угору, відштовхнувся усіма лапами від підлоги й одним стрибком зник з очей. 

Стьопа навіть не роззувся й побіг за ним на кухню, а Ваня подумав: «Всі маніяки починали з тварин», — й одразу махнув головою, відганяючи дурну думку. Які маніяки!? До речі, якщо Мар’яна сходу почне пиляти, можна буде перемкнути її розповіддю про те, що на їхній вулиці з’явився маніяк, жінки охочі до таких історій. 

Кіт ховався на холодильнику «Мінськ», а Стьопа ходив навколо, наче песик з мультфільму, сподівався дочекатися здобичі та заохочував її ласкавим «киць-киць-киць». Серьожу він при цьому з рук не випускав. 

Мар’яна розклала речі по порожніх полицях шафи й узялася перевіряти прибирання, обійшовши крихітну квартиру. Ваня майже пропєтляв — так, дрібниці, типу товстого шару пилу на шафі та брудної сковорідки. Якби був розумним хлопчиком, він би зумисне лишив дещо невимитим — просто щоби порядна господиня вказала на це, але загалом була задоволена. Та у Вані це вийшло випадково. 

Вони удвох поралися в квартирі й ні про що серйозне не говорили. Здавалося, ніби родина дійсно возз’єдналася після довгих гастролей на Карибських островах або Закарпатті. Поки. Ваня віддраїв сковорідку й поставив смажити курячі стегна без кісток — він не знав, що такі існують, допоки дружина не вказала йому їх на полиці супермаркету. Зручно — можна спокійно давати дитині й не боятися, що кістка потрапить у горло чи пошкодить зубки. Зручно. Що далі — то все стає зручніше. Окрім тебе самого. 

Ваня намагався розвернутися на кухні й відвернути увагу Стьопи від Кота. Узяв хлопчика за плечі й зібрався було заспівати йому про п’ятьох мавпенят, що