Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

Так чого вже мені батюшка не казав, як і я себе не вспокоював, а все мені здавалось, що мого Івана нема вже на цім світі. На Івана пішов я до церкви, даю попові коповика, щоб одправив молебень та й кажу:

— Будьте ласкаві, батюшко, одправте панахиду по Івану.

А піп:

— Хіба він помер?

Так я схаменувсь та й кажу:

— Не я це вам казав, це, мабуть, казала моя душа!

Минулась весна, наступило й літо, а од мого Івана нема ніякої звістки. Та вже заїхав до мене знайомий і сказав, що та рота, де служить мій син, теперечки кватирує у Романковій. От я, не гаючись, і пішов у Романкову; думаю собі: «Треба довідаться, як нам молиться за здравіє чи за упокой, і в який день поминать». Прийшов у Романкову, знайшов ротний двір; дивлюсь — багацько ходить москалів, а мого Івана нема. Стою собі біля воріт, боюся й питать; коли підійшов до мене один москаль та й пита:

— А чого тобі треба, чоловіче?

— А що, — кажу, — нема вже у вас Івана Кравченка, батькового сина?

— Нема, — каже, — помер.

— Коли ж він помер? — питаю, неначе і не жаль мені його.

— Піди, — каже, — у канцелярію, то там тобі скажуть.

Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бумагах та й каже:

— Іван Кравченко, батьків син, помер 3 октября 1828 году.

Так оце раз. А вдруге так було. Годів з три після смерті Івана увосени іду я у вітрячок, а жінка заходжується хату мазать. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита та, запаливши люльку, і сиджу собі. Коли зирк вгору — аж сидить таке саме, як і тоді, і на тім же місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окотило, дарма, що вдень... Дивилось-дивилось та й каже:

— Сидоре, твоя жінка вмерла!

Схопився я, як скрикну:

— Щезни, не ходи до мене: цур тобі!

А воно:

— Ще раз, — каже, — до тебе прийду! — та й щезло.

Перехрестився я, стою як опарений, коли чую — щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь, — біжить менша дочка.

— Ідіть швидше, тату, — каже, ледве переводячи дух, — глинище матір задавило.

Прибіг я до глинища — вже одкопали; дивлюсь — лежить моя жінка нежива.

Так отакі-то мені на віку притчі лучались, кажу ж тобі, що я вже ляканий! І що воно таке не розчовпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.

— А втретє ще не бачив? — спитав я Сидора.

— Ні, — каже, — ще не бачив.

Годів через два після сього, як оце розказував мені кум, приїздить до нас варваровський прикажчик, побачив мене та й каже:

— Грицьку, наш мірошник дуба дав.

— Чи справді? — кажу. — Я ж його бачив на тім тижні, здоровий був.

— Е, на тім тижні, — каже, — а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно.

Почувши це, пішов я на кумів хутір; приходжу — вже й поховали. Став я розпитуваться, з чого й як він помер. От старший син Павло і розказав мені.

— Увечері, — каже, — тільки що світло засвітили, прийшов з вітрячка батько та й каже мені: «Запряжи кобилу, та швидше їдь до батюшки, нехай приїде з Святими Дарами».

— Нащо, тату? — спитав.

— Щоб мене запричастить, бо я сьогодні вмру...

— Бог з вами, тату! — кажу. — Що це ви вигадуєте?.. Ви ж, хвалити Господа, здорові.

— Роби, — каже, — що тобі кажуть: як вмру без покаянія, то на твоїй душі буде гріх.

Привіз попа. Увійшли у хату, дивлюсь — батько сидить на покутті, вже й сестри, що заміжем, поприходили. Глянув на його батюшка та й пита:

— Що це з тобою, Сидоре?

— Сьогодні вмру, — каже, — висповідайте і запричастіть...

— Бог з тобою, Сидоре! — каже піп. — Ти ж здоровий! Коли хочеш, щоб я тебе запричастив, говій; а так, — каже, — не можна, гріх!

— Як збрешу, батюшко, — одказує батько, — то буде мій гріх, а як я умру, то буде і мій, і ваш!

Звелів нам піп повиходить з хати, а як висповідав і запричастив, знов нас позвали. Сестри стали голосить, а я з братом дивимось на батька, якось не ймемо віри,