Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

але недостатньо, щоб бути смертельною. Його кров? чужа? Мені потрібна мить, щоб розпізнати п’ять нерівних ліній поза основною плямою, схожих на пальці. Це відбиток руки. На обличчі Кейна — похмура рішучість. Він нахиляється до чогось, чого я не бачу. Я автоматично сідаю прямо, щоб краще бачити, і моя перспектива раптом шалено змінюється.

Я лежу на підлозі, моя голова так сильно пульсує, що я відчуваю це в зубах. Килим піді мною грубий, і я тягнуся до нього…

Так само раптово мить уривається, і я сиджу в кріслі у вітальні. Кейн зник. А на підлозі така ж нудно-сіра плитка.

“З вами все гаразд?” — запитує Макс.

Ще один фрагмент. Новий.

«Зі мною все гаразд», — кажу я, хапаючись за краї пластикового стільця під собою, міцно стискаючи пальці за безпечні литі краї, настільки сильно, що пальці болять. «Я хочу знати курс».

Макс піднімає руку, сідаючи за стіл. “За хвилинку.”

«Макс», — кажу я як попередження.

Він дивиться на мене. «Просто вислухайте мене. Я сказав вам, що ми посилаємо корабель, щоб перехопити «Аврору». Він дивиться на мене, поки я не киваю на знак підтвердження.

Хоча ще жахлива ідея.

«Насамперед це буде місія з відновлення», — продовжує Макс. «Наша команда поверне стільки останків, скільки зможе, разом з тими, хто вижив».

Але я вже киваю головою. «Якщо ви пошлете більше людей на той корабель, вони загинуть». Я не знаю, як інакше бути зрозумілішою у цьому питанні. «Макс, ми були на «Аврорі» менше трьох днів, і вона нас знищила». Мої очі сльозяться при думці про те, що хтось знову буде на цьому кораблі, при згадці про наш дурний оптимізм. «Що б там не було», — я зупиняюся, щоб зиркнути на Ріда, — «привиди, інопланетяни, якісь невизначені віруси чи бактерії, це не має значення. Це щось реальне і смертельно небезпечне. Верукс не може домовитися про вихід з цього».

«Ми усвідомлюємо ризик», — спокійно каже Макс. «Але ми не можемо просто знищити корабель із людськими останками на борту».

Він має на увазі те, що вони не можуть знищити корабель з людськими останками, що належать найбагатшим родинам світу, бо всі за цим спостерігають. Ні, якщо Верукс має хоч якусь надію пережити будь-який із незліченних незавершених судових процесів.

«Наша команда прибуде з повним набором приватних засобів безпеки Верукс», — каже Макс. “Найкраще з…”

«Це нічого не дасть», — зриваюся я, гаряча паніка й розчарування наростають у мені, наче яскраві кольори, що пробиваються крізь приглушений раніше пейзаж.

«І експертом, який буде направляти нас», — завершує Макс.

— Експертом, — тупо повторюю я.

«Ні», — каже Рід Максу. “Абсолютно ні. Це було б божевіллям. Вони не можуть…”

Макс перериває його. «Єдиною людиною, яка там була, і яка якимось чином вижила», — каже він, зосереджуючись на мені.

З’єднання нарешті клацає. Він хоче, щоб я повернулася на «Аврору» і вела їх.

Мене охоплює сильний холод, і повітря в моїх легенях зникає. Я відштовхую свій стілець від столу, а ніжки протестують, скрипнувши об плитку. “Ні.” Моя середня частина тіла піддається, наче мій хребет просто розчинився, і я опиняюся на власних ногах, відчайдушно намагаючись втягнути кисень. «Немає жодного чортового способу».

«Ви — найкращий шанс вижити для наших людей…»

«Скасуйте це. Ось їхній найкращий шанс, — кажу я, важко дихаючи. Сіра тканина моєї терплячої піжами, що вкриває мої ноги, пахне відбілювачем і антисептиком, запах, який посилюється разом з вологістю мого дихання на тканині.

«Ми не можемо», — зітхаючи, каже Макс. «Ваше повернення позбавило нас цієї можливості».

Мій порятунок у евакуаційній капсулі двадцятирічної давності, яка зникла разом з першим і єдиним у світі розкішним космічним лайнером, потрапив у заголовки всіх стрічок новин. Ще до того, як я втратила свідомість - забиття і травми голови в поєднанні з кількома днями обмеженого споживання води та їжі в рятувальній капсулі, очевидно, призвели до мого різкого ослаблення — я розповіла свою історію екіпажу «Ролі». Новина поширилося мережею, як вогонь у очищувачі кисню.

Я повільно сідаю, щільно охоплюючи надлишки тканини штанин руками. «Отже це я винна, незважаючи ні на що?» Або вони підуть без мене й загинуть під час спроби порятунку, спровокованої моєю втечею, спроби, якої вимагають громадськість і впливові родини. Або я піду з ними, і ми всі разом помремо. Чомусь я підозрюю, що «третій раз — до щастя» не стосується тих, хто двічі рятується від смерті.

Макс нічого не каже, але йому не потрібно. Він правий.

Я не можу змінити минуле. Однак я могла би не робити такої ж довбаної помилки. Я хитаю головою. «Я не поведу невинних людей на смерть». Знову.

«Ти вижила, отже мусиш…»

«Але я не пам’ятаю, як!» кричу я. «Я не знаю, що сталося. Одну хвилину я була на містку з мертвим тілом одного з членів мого екіпажу та її галюцинацією… чи її довбаним привидом, я не знаю! А в наступну хвилину я на ліжку у їхньому MedBay».

Макс довго дивиться на мене. «Я думаю, ти знаєш більше, ніж уявляєш».

Я зиркаю на нього. «Що, в біса, це має означати?»

«Розповісти про курс, про який ви запитували?» підказує мені Макс.

Я напружено киваю.

— Земля, — каже Макс. «Корабель прямує сюди».

Мурашки по шкірі піднімаються по всій шкірі, маленькі уколи відчуття.

«Згідно з вашою розповіддю, пунктом призначення був дальній край спільноти в…»

«Секторі К147». Мої губи німіють.

«Це означає, що десь у дорозі хтось змінив курс», — каже Макс, підтверджуючи те, що я вже зрозуміла.

Я хитаю головою. «Це нічого не означає. Я вже казала вам, здається, я пам’ятаю, як двигуни зупинялися або сповільнювалися, коли я була… коли я бачила Лурдес востаннє. Тоді Кейн міг змінити курс. До того, як я пішла, до того, як…»

До того, як він і Нісус померли. Або до того, як я їх убила, залежно від того, яка версія подій правдива. Я відчуваю нудоту…

«І ось що». Макс киває на Ріда, який неохоче дістає з кишені маленький плаский пластиковий кружечок, а потім стукає по видимій лише для нього кнопці.

З диска виходить звук; це динамік. Спочатку нічого, крім грубого хрипу статики. Тоді слова виринають, як фігури з густого туману.

«… допомога. Mayday … судно Aurora … запит на порятунок … під ударом … душі на борту».

Навіть незважаючи на перешкоди, я впізнаю цей голос.

Кейн.

21

Я залишила його. Боже мій, я покинула його. Можливо, і Нісуса.

Блювота обпікає моє горло та вилітає з рота на підлогу, перш ніж я встигаю це зупинити.

Рід з огидою відкидає стілець, і Макс підводиться. “Вибачте? Нам тут потрібна допомога». Він звучить спокійно, не здивовано.

Двоє санітарів, один