Читати книгу - "Зламані янголи"

вона, пробираючись між розкиданими паперовими аркушами з дошки пам’яті. На всіх них були варіації на одну тему — послідовності техногліфів із нерозбірливо написаними коментарями. Я побачив, як Вардані накреслила лінію впоперек свого поточного ескізу.

— Просуваєшся вперед?

— Потроху, — вона позіхнула. — Я пам’ятаю не так багато, як гадала. Доведеться переробити деякі другорядні конфігурації з нуля.

Я сперся на край столу.

— То скільки ще, на твою думку?

Вона знизала плечима.

— Пару днів. А далі — випробування.

— Скільки часу треба на них?

— Геть на всі, первинні та вторинні? Не знаю. А що? В тебе вже кістковий мозок свербить?

Я визирнув у відчинені двері надвір, туди, де в нічному небі світили тьмяно-червоним сяйвом пожежі в Заубервіллі.

Оскільки після вибуху минуло так мало часу і до нього було так близько, екзотичних елементів довкола виявилося більш ніж достатньо. Стронцій-90, йод-131 та всі їхні численні друзі, схожі на компашку спадкоємців родини Гарланів, яка під метом з радісним ентузіазмом трощить припортовий район Міллспорта. Вони носили свої нестабільні субатомні кожушки, наче шкуру болотної пантери, й норовили пролізти всюди, до кожної клітини, яку могли спаскудити, похизувавшись там численними коштовностями.

Я мимохіть сіпнувся.

— Це просто цікавість.

— Дуже гідна риса. От тільки воювати з нею, певно, нелегко.

Я рвучко розкрив один зі складаних стільців, які лежали біля столу, й опустився на нього.

— Здається, ти плутаєш цікавість із емпатією.

— Справді?

— Так, справді. Цікавість — базова мавпяча риса. Вона дуже яскраво виражена в мучителів і аж ніяк не прикрашає людину.

— Ну, мабуть, кому, як не тобі, знати?

Це була блискуча відповідь. Я не знав, чи піддавали її в таборі тортурам — у пориві гніву мене це не обходило, — але вона, говорячи, навіть не здригнулася.

— Чому ти так поводишся, Вардані?

— Я ж тобі казала: ми більше не в віртуалі.

— Ні.

Я зачекав. Врешті-решт вона підвелася й пішла до віддаленої стіни відсіку, де на стелажі з моніторами дистанційного обладнання було видно браму з десятка ракурсів.

— Доведеться тобі мене вибачити, Ковачу, — важко промовила вона. — Сьогодні я бачила, як убили сто тисяч людей, щоб розчистити шлях для нашої маленької авантюри, і я знаю, знаю, що ми цього не робили, але це надто вже доречно, щоб я не почувалася за це відповідальною. Я знаю: якщо я піду гуляти, вітер носитиме довкола їхні маленькі клаптики. І це якщо не згадувати тих героїв революції, яких ти так вправно умертвив сьогодні вранці. Вибач, Ковачу. Мене до такого не готували.

— Отже, поговорити про ті два тіла, які ми витягнули з сітей траулера, ти не захочеш.

— А там є про що говорити?

Вона не озирнулася.

— Депре та Цзян щойно перевірили їх за допомогою автохірурга. Досі незрозуміло, що їх убило. В кістяках жодних слідів травм, а крім них працювати майже ні з чим, — я підійшов до моніторів. — Мені казали, що можна зробити певні клітинні аналізи кісток, але я підозрюю, що вони теж нічого нам не скажуть.

Тут вона поглянула на мене.

— Чому?

— Тому що те, що їх убило, якось пов’язане з цим, — я постукав по склу монітора, який показував браму зблизька. — І ніхто з нас іще не бачив нічого подібного.

— Гадаєш, щось пройшло у браму в чаклунську годину? — саркастично запитала вона. — На них напали вампіри?

— На них щось напало, — м’яко промовив я. — Вони не померли від старості. Їхні пам’яті зникли.

— Хіба вампіри в такому разі не відпадають? Видалення пам’яті — це ж суто людське звірство, чи не так?

— Необов’язково. Цивілізація, що спромоглася збудувати гіперпортал, вочевидь, була здатна й оцифровувати свідомість.

— Реальних доказів цьому немає.

— І навіть здоровий глузд на це не вказує?

— Здоровий глузд? — в її голосі знову з’явився сарказм. — Той самий здоровий глузд, який тисячу років тому стверджував, що сонце очевидно крутиться довкола Землі — досить тільки поглянути на нього? Той здоровий глузд, до якого апелював Богданович, створивши теорію ядра? Ковачу, здоровий глузд антропоцентричний. Він припускає, що, якщо такими стали люди, то таким мав би стати й будь-який інший розумний технологічний вид.

— Я чув досить переконливі аргументи на користь цього.

— Атож, ми всі чули. Здоровий глузд для обивателів, та й нащо згодовувати їм щось інше? Ковачу, а що, як етика марсіян не допускала перечохлення? Ти про це не думав? Що, як смерть істоти означає, що вона не гідна жити? Що, навіть якщо її можна повернути, вона не має на це права.

— У технічно просунутій культурі? В культурі з міжзоряними польотами? Вардані, це маячня.

— Ні, це теорія. Функціональна хижацька етика. Феррер і Йошімото у Бредбері. І наразі об’єктивних даних, які цьому суперечать, обмаль.

— А ти в це віриш?

Вона зітхнула й повернулася на своє місце.

— Звісно, не вірю. Я просто намагаюся показати, що на цій вечірці з закусок є лише маленькі зручні незаперечні факти, які мусолить людська наука. Ми не знаємо про марсіян майже нічого, хоча вивчаємо їх уже сотні років. Будь-якої миті цілком може виявитися, що те, що ми начебто знаємо, геть не відповідає дійсності. В половині випадків ми не знаємо, що відкопуємо, і все одно, бляха, продаємо знахідки як прикраси для кавових столиків. Можливо, просто зараз у якогось жителя Латімера висить, бляха, на стіні вітальні зашифрований секрет надсвітлового двигуна, — вона трохи помовчала. — Та ще й, мабуть, догори дриґом.

Я розреготався, знявши таким чином напруження в буді. Обличчя Вардані пересмикнулося, і вона мимохіть усміхнулася.

— Ні, справді, — пробурчала вона. — Можна подумати, ніби те, що я можу відчинити цю браму, означає, що ми якось нею володіємо. Але це не так. Тут не можна робити жодних припущень. Не можна мислити людськими категоріями.

— Ну, добре.

Я пішов за нею на середину кімнати і сів там, де сидів раніше. Насправді від думки про те, щоб людську пам’ять вийняли якісь марсіанські командос, які стерегли браму, в мене по спині бігли мурахи. Я був би цілком задоволений, якби ця ідея взагалі не спадала мені на думку.

— Але ж тепер тебе саму понесло у лякалки про вампірів.

— Я просто тебе попереджаю.

— Гаразд, попередження прийнято. А тепер скажи мені ще дещо. Скільки ще археологістів знали про цю пам’ятку?

— Крім моєї команди? — вона замислилася. — Ми подали документи до центрального обробного бюро в Лендфоллі, але тоді ще не знали, що це таке. Це просто записали як обеліск. «Артефакт невідомого призначення», та я вже казала, що АНП є чи не кожна друга наша знахідка.

— Ти