Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

Декларацію незалежності й звелів битися за неї. Такий уже був - нікому спуску не давав. Узяв він на підозру свого ж таки батька, герцога Веллінгтона. Ну, та й що ж він зробив? Думаєш, порозумівся з ним? Ні, втопив його, як кошеня, у бочці мальвазії. А спробуй десь напохваті залишити гроші і заґавитись! Що він зробить? Обов՚язково поцупить! Коли складеш із ним якусь угоду, заплатиш заздалегідь і не пильнуватимеш, як він її виконуй - що він зробить? Як стій ошукає. Або розтулить, бува, рота - для чого? Якщо тут же таки не заткне собі пельки, то неодмінно збреше. Он який жук був отой Генріх, їй-богу, коли б до нашого плоту потрапив той король замість наших, він обмахорив би тутешніх городян іще не так. Я не скажу, що наші - безневинні ягнятка; вони теж добрі зухи, якщо правду казати. Проте вони ніщо, як порівняти до того старого пройдисвіта. Я одне скажу: король - то король, що ти з ним поробиш! А загалом усі вони паскуди, та й годі. Такими вже їх ліплено.

- Проте, Геку, саме від нашого так і смердить.

- Ет, усі вони такі, Джіме. Від усіх королів смердить, нічого не вдієш; принаймні історія ніякого порятунку не підказує.

- А герцог, так отой більше на людину схожий.

- Еге ж, герцог - можливо, що й так. Однак між ними невелика різниця. Така сама погань, хоч він і герцог. Коли він нажлуктиться, хоч як ти на нього роздивляйся, а від короля не відрізниш.

- А хай їм дідько, Геку! Я не від того, аби й цих спекатися. Мені й ці вже у печінках сидять.

- Мені вони теж насточортіли, Джіме. Та коли вже сидять вони нам на каркові, ми не можемо забувати, хто вони такі, і маємо з тим рахуватися. Часом так мені пече, що немає й одної держави на світі без королів.

Не було ніякої потреби пояснювати Джімові, що ці шахраї - ніякий не король і не герцог. Нічого путнього з цього не вийшло б, а крім того, так воно й було, як я казав: ніяк не відрізниш їх від справжніх монархів.

Я ліг спати, а коли надійшов мій час ставати на варту, Джім не збудив мене. Він часто так робив. Коли я прокинувся удосвіта, Джім сидів, похиливши голову між коліна, і тужив, і плакав. Я вдав, що нічого не чую й не бачу. Знав, у чому справа. В такі хвилини він сумував за своєю дружиною та дітьми, покинутими напризволяще, і його огортала печаль за рідною домівкою; він досі й разу не розлучався із своєю родиною; і я вірю, що дітей і дружину він любив так само, як і білі люди. Може, кому здасться, що це неприродно, але я певний, що Джім таки справді нудьгував. Він часто ночами, думаючи, що я сплю, починав тихенько плакати, примовляючи:

- Безталанночко моя, Лізабет! Сердешний мій Джонні! Ой лишенько, недоленько тяжка! Ніколи я вас більше не побачу, ніколи не побачу!

Джім і справді був добросердий негр.

Цього разу я все ж наважився поговорити з ним про його дружину та діток, а він мені й каже:

- Так мені зараз прикро стало!.. Почув я допіру на березі чи то гуп, чи то хлюп, та й нагадав собі, як я одного разу покривдив був маленьку мою Лізабет. Їй ледь-ледь минуло тоді чотири роки, і напала на неї скарлатина, ще й цупко так причепилася до дитини; поволі Лізабет одужала і якось стала біля мене, а я й кажу їй: «Зачини-но двері». А вона й не поворухнулася. Стоїть собі та всміхається. Це мене розлютило, і я знову кажу, та так ото голосно, аж кричу: «Чи тобі позакладало? Зачини двері!» А вона стоїть собі та всміхається. Тут мені й увірвався терпець!

Я як гримнув: «Стривай же! Я тебе навчу слухатись!»

Та як лясну її по голові, аж поточилася дитина. Тоді я пішов до другої кімнати й хвилин із десять перебув там; вертаюсь назад, а двері, як і були, незачинені. Дитина стоїть на порозі, голівоньку похилила й плаче, а сльозинки дрібні додолу капають. Отут я аж скипів - така на мене лють напала; аж раптом - двері ті в нас надвір відчинялися - раптом зірвався вітер і - грюк! - торохнув дверима простісінько поза спиною дитини, і, боженьку милий, дитина й не рухнулася! Мені аж дух затамувало, і я відчув у себе всередині щось таке... таке... навіть не знаю, як і сказати. Я нишком підкрався, а сам увесь тремчу, круг неї обійшов навшпиньках, прочинив двері, головою майже притулився до дитини - і все те тихо-тихо, ледь чутно, а тоді як скрикну на всю горлянку: «Агов!» А вона й не поворухнулася! Ой Геку, як же я тоді заплакав, підхопив її на руки, пригорнув до себе та й кажу: «Ох, дитинонько ти моя любесенька! Господи боже ти мій великий та милостивий, прости безталанному старому Джімові, а сам він зроду собі цього не подарує!» Ох, вона ж оглухла, Геку, зовсім оглухла, а я ж її так скривдив!

Розділ XXIV

 

 

Другого дня, надвечір, пристали ми до порослого верболозом острівця посеред річки; навпроти цього острівця на обох берегах виднілися селища, і герцог із королем почали відразу ж мізкувати, як би його обмахорити тутешніх жителів. Джім попросив герцога, щоб вони швидше поверталися на пліт, бо йому важко, та й набридло вже цілісінькі дні лежати в курені із зв՚язаними руками й ногами. Бачте, залишаючи Джіма самого, доводилось його зв՚язувати, бо якби нагодився хто сторонній та побачив його самого й незв՚язаного, то навряд чи повірив би, що він втеклий невільник. Ну, герцог погодився, що лежати цілий день, коли ти зв՚язаний, важкувато, й обіцяв придумати який-небудь спосіб, щоб не зв՚язувати Джіма.

Нашому герцогові не треба було ходити до чужої голови по розум, він відразу зметикував, як усіх одурити. Він одягнув Джіма в костюм короля Ліра - довгополий халат з фіранкового ситцю та білий парик і борода з кінського волосу; потім дістав свій театральний грим та наквацював Джімові обличчя, руки, вуха й шию такою тьмяною, мертвотною синьою фарбою, що Джім почав скидатися на утопленика, який пролежав