Читати книгу - "Карафуто, Олександр Васильович Донченко"

Він плив довго, але навколо, як і раніше, здіймалися тільки сиві пасма густого туману.

З кожною хвилиною ставало все важче боротися з бурунами. Володя відчував, що довго не витримає, бо сили швидко танули.

«А все ж таки «Нікка-мару» не втекла! — подумав він. — Яка ж голова важка… Ні, вона зовсім легка, вона легка, як скляний шар, і дзвенить, дзвенить… І крутиться, крутиться, крут…»

Думка урвалась. Стало зовсім легко й спокійно. Потім усе зникло.

«Де це я? — подумав Володя. — Що це за дошки? Канати? «Нікка-мару»?

Пригадав з усіма подробицями все, що з ним трапилося. Підвівся на лікті і здивовано розглядав незнайому обстановку. Ні, це не «Нікка-мару». Це звичайний великий човен. Легко крутилась голова. Брязнув ланцюг — човен гойдається біля берега. На березі спить рибалка-японець. А вдалині лісова смуга тайги.

«Я поплив у протилежний від катера бік, — подумав Володя, — і мене, напівпритомного, помітили японські рибалки з човна».

Володя підвівся. Навколо — нікого. Тільки рибалка спить біля купи кети, вкритої брезентом. Далеко в морі повільно сунувся рефрижератор[13]. «Японський», подумав юнак.

Здіймався зюйдовий шквалистий вітер, туману вже не було, море ставало дибки, загрожуючи малим суднам. Сонце світило яскраво, але було холодно, вітер свистів, хвилі кидалися на човен, і якірний ланцюг раз у раз сумно бряжчав.

«Треба тікати звідси, — подумав Володя, — і чим швидше, тим краще».

У всякому разі, юнак не хотів би зустрітися з Торадзо або з капітаном «Нікка-мару», які могли повернутися, сплативши, звичайно, великий штраф за хазяйнування в радянських водах.

Володя виліз з човна і ступив на берег. Витяг з-під брезенту рибину і, тихо обминаючи сплячого рибалку, пішов туди, де маячила вдалині тайга.

За годину він уже пробирався крізь тайговий вітролом. Юнакові здавалося, що тайга зустріла його, як давнього приятеля, глухим шумом вічнозелених хвойних верховин, і цей шум звучав, як привіт старого друга.

Надвечір буря стихла і в тайзі настала глибока тиша. Володя надрав кори з сухої берези, знайшов трохи висохлого моху та два кремені і після великих зусиль розпалив-таки в затишному місці вогнище. Спік рибу і смачно попоїв.

Переночувавши під високою ялиною, Володя знову вирушив у путь. Він ішов тепер просто на північ, до п'ятдесятої паралелі, уважно перевіряючи напрямок. Два дні харчувався печеною рибою, а третього дня на болоті натрапив на голубицю і вдосталь наївся чорних ягід із зеленкуватим м'якушем. Часто траплялась і брусниця. Її соковиті ягоди вгамовували спрагу.

Володя йшов, вимазавши руки й обличчя глиною або болотяним глеєм. Це рятувало від мошкари, яка іноді хмарами нападала на юнака Кілька разів Володя провалювався в болото і рятувався тільки з допомогою товстої ломаки, якої не кидав.

Одного разу, опівдні, коли юнак запалив під ялиною вогнище, він почув, що десь ледве чутно шелеснуло в нього над головою Володя глянув угору і побачив круглі кошачі очі. Придивившись, він розглядів і саму кішку — величезну, з китичками на вухах. Це була рись. Вона простяглася вздовж товстої гілки і скам'яніла, не зводячи з юнака зелених очей. Володя схопив палаючу головешку і пошпурив її на звіра. Рись зробила велетенський стрибок, опинилася на сусідній ялині і зникла.

Після цього випадку Володя вже не ночував під деревами, а вибирав собі відкриту місцину десь на схилі сопки або на березі річки.

Юнак сидів біля вогнища, пік гриби й коріння, і йому дуже захотілося скласти вірша. Прийшов і перший рядок:

«В тайзі над вогнищем самітно…»

Але далі нічого не виходило. А хотілося сказати багато-багато: про Інгу, про тайгу, про батька, який залишився в японській контррозвідці…

Чим далі йшов Володя на північ, тим виразніше мінялася місцевість. Вона ставала нерівна, горбкувата, сопки здіймалися за сопками. Юнак опинився в справжній гірській країні — дикій, безлюдній, укритій тайгою. В долинах між горами, в лісах були справжні хащі — зарості величезної двометрової папороті. Листя легко погойдувалось, як чудові химерні віяла. Між стовбурами величних смерек і модрин з'явились раптом перед Володею пишні лопухи вище людського зросту, з листям, яке нагадувало вуха гігантських слонів. Поряд темніли зарості височезної кропиви, серед якої міг би сховатися загін вершників.

Того дня Володя дуже стомився. Він вибрав собі на ночівлю затишну місцину під кручею, в річній долинці, глибокій і вузькій, стиснутій двома високими сопками. Тут, біля невеличкої річки, захищені од вітру, розрослися густі хащі верболозу. Серед нього де-не-де здіймалися велетні-тополі в три-чотири обіймища і заввишки до тридцяти метрів. Таких тополь юнак ніколи досі не бачив. Хащі півтораметрового сахалінського бамбука тяглися на протилежному боці річки.

Стомлений Володя вирішив не розкладати вогню. Наламавши добрий оберемок верболозу, юнак помостив собі постіль і незабаром заснув. Крізь сон він чув, як знялася буря. Загули верховіття тополь, зашумів глухо верболіз. Швидко налетіла гроза. Ударив такий грім, що Володя схопився.

Линув дощ. Але під кручею, яка нависала над головою, юнак не боявся промокнути.

Незабаром дощ перетворився в страшну зливу. Блискавка раз у раз прорізала чорну запону ночі, роздирала синіми сліпучими вогнями важку навалу зловісних хмар.

З завмиранням серця Володя спостерігав цю грізну й феєричну картину. Грім розкотистим гуркотом потрясав сопки. Враз блискавка запалила височезну тополю, яка спалахнула, мов факел, синім тріпотливим вогнем. Але за кілька хвилин злива вже погасила пожежу. Здавалося, що з неба з страшним шумом сунули води перекинутого догори дном океану.

При світлі блискавки Володя побачив, що річка вийшла з берегів, заповнила вузьку долину і з ревом котить вируючі буруни. З кожною хвилиною вода все ближче підступала до юнака.

Видертись на сопку