Читати книгу - "Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник"

— Вони вже давно відкриті.

— Кого ви сподіваєтеся зустріти там?

— Ми це побачимо через п’ять років за земним часом. Особисто я сподіваюсь зустріти там представників розумного світу!

— Ви не боїтеся зустрічі з іншими людьми? — пролунало чергове запитання. — Що ви зробите, якщо господарі системи Центавра зустрінуть вас агресивно?

— Навряд! — спокійно відповів Горовий. — Якщо ті люди стоять нижче від нас в інтелектуальному відношенні і зустрінуть експедицію вороже — у нас є могутня зброя для відсічі. Якщо вони рівні нам або вищі від нас за рівнем розвитку, то нам нічого не загрожує. Ми не повинні думати про інших людей гірше, ніж про себе.

— Чи не привезете ви звідти, з системи Центавра, парочку представників тамтешньої раси?

— Обов’язково! — жартівливо вигукнув Діжа. — Я навіть збираюся одружитися на центаврійці! Звичайно, якщо вона мене полюбить!

Сміх, оплески.

— Що головне у вашому польоті, яка основна мета експедиції?

— Я вважаю, — сказав Горовий, — це не потребує пояснень. Скарби знання, таємниці невідомих світів — ось що веде нас в далекі світи, ось що ми хочемо здобути для рідної Землі!

Під грім овацій на поміст вискочив високий худий чоловік в білому халаті. Це був головний лікар космодрому. Він підняв руку, суворо погрозив пальцем юрбі кореспондентів, ніби пустотливим дітям.

— Гай-гай, друзі! Чи не сором вам? Замість години прес-конференція затяглася вже на три години. Ви пожалійте космонавтів, з них градом котиться піт! Я забороняю дальші запитання!..

— До побачення, друзі! — крикнув Горовий.

— До побачення! — підхопили Діжа, Топчій і Гнатенко.

— Щасливого польоту! — ревнули сотні горлянок.

Супроводжувані дружніми криками і лісом рук, космонавти зійшли з помосту і зникли в овальних дверях, які вели до кімнат відпочинку.

Над Бориспільським космопортом закружляли хмарою вертольоти, по автостраді до Києва помчала лавина електромобілів. Кореспонденти поспішали до своїх студій і газет, щоб повідомити своїх слухачів і читачів у всьому світі про сенсаційну подію двадцятого віку…

…А космонавти, добравшись до кімнати відпочинку, знеможено попадали в крісла. Гнатенко, жалібно склавши руки на грудях, заголосив:

— Ой товариші-друзі мої! Що за напасть на нас. Ще одна така прес-конференція, і особисто мене понесуть не до корабля, а на цвинтар!

— Згоден! — підхопив, сміючись, Діжа. — У мене теж таке відчуття, ніби чорти на мені три дні горох молотили!

— Це плата за славу! — пожартував Горовий.

— Тим більше, що невідомо, чи доведеться нам повернутися назад! — додав Леонід. — А кореспонденти не щодня ж проводжають кораблі до інших зірок! Це ми звикли до своєї місії, бо багато років підряд думали і говорили про неї… А для всіх інших людей… це сенсація.

— Якщо ніхто не випередить нас! — втрутився Діжа.

— Ну, брат, це не так просто! — знизав плечима Гнатенко. — Адже зовсім не чути, щоб десь будувався такий корабель. Та й пілотів, готових до міжзоряного польоту, на заході нема.

— А космічна дівчина? — вигукнув Діжа.

— Барбара Деніс?

— Еге ж! Вона досягла Плутона! Хіба ви не знали?

— Чули, читали і бачили! — іронічно відповів Гнатенко. — Але я серйозно не можу ставитись до неї. По-моєму, Герд просто підготував собі цікаву рекламну ляльку!

— Неправда! — втрутився Горовий, раптом загорівшись. — Може, Герд хотів так зробити, але вона справді стала кращим астропілотом Америки. І вже внесла неабиякий вклад в теорію космічних польотів! Я сам читав… І скажу відверто, що таких пілотів, з таким розумінням своєї справи, треба пошукати…

— Ну звичайно! — іронічно промимрив Діжа. — Ми ж не забули, як ти два роки тому поглядав на неї… Пам’ятаєш, на виставці космічного живопису?!

Горовий спалахнув, метнув сердитий погляд на Діжу.

— Це не стосується справи, Іване!..

— Чому ж? — не вгавав Іван. — Навіть дуже стосується! До речі, вона виконала свою обіцянку, або майже виконала!.. По водінню ракет на далекі відстані вона майже наздогнала тебе!..

— Я тільки радий за неї! — огризнувся Горовий. — Це буде чесне спортивне змагання…

— Ти так думаєш? — сказав Гнатенко. — Адже вона захищає інтереси Герда!..

— Не вірю! — гаряче заперечив Горовий. — Так самовіддано можна служити тільки науці!..

Раптом на стіні спалахнув великий телевізійний екран. На ньому з’явилося обличчя літньої жінки — диспетчера відділу зв’язку космодрому. Вона посміхнулася приязно космонавтам і сказала:

— Пробачте. Але я подумала: може, вам цікаво подивитися сенсаційну передачу!

— Ще одна сенсація! — засміявся Діжа. — Що ж там таке?

— Приліт космольота «Америка» з Плутона! Передача вже почалася!

— Барбара Деніс! — скрикнув Горовий.

— Так! Отож вибачайте… Якщо є бажання — дивіться! Екран погас. Діжа задоволено зареготався, дружньо плеснув старшого Василя по плечу.

— Про вовка помовка, а вовк — у хату! Дуже до речі! То як? Подивимося?

— Давай, давай, не муч Василя! — вигукнув Гнатенко.

Діжа підійшов до великого стаціонарного телевізора, що стояв біля круглого вікна під вітами велетенської пальми, і ввімкнув передачу. До кімнати ринув ураган звуків, потім з’явилося зображення велетенського поля центрального космопорту на півострові Флоріда. Навколо, скільки оком кинь, вирував океан голів. На високих щоглах майоріли довжелезні стяги Об’єднаних Націй і Америки. Голос диктора гримів піднесено і урочисто:

— Корабель «Америка» виходить з останньої спіралі. Ось він уже з’явився в безхмарному небі Флоріди. Ви бачите,