Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

Тим часом ми з Конаром стали розглядатись за якимсь галичанином-комуністом, який пішов би нам на руку під час слідства. Це мала бути людина, що не була тоді в УГА й об'єктивно поставилася б до нашої справи. На щастя, тоді в Харкові був Іван Сіяк, що про нього була вже мова. Він не був делеґатом з'їзду, але крутився в урядових колах як довірена в Леніна й Троцького людина. Він справді поставився до нашої справи позитивно, йому сподобалося, що УСС-и не перейшли до ворога, бож і сам він колись служив у леґіоні УСС-ів. Він погодився ввійти в слідчу комісію партійців. Тому ми на конференції в Раковського по закінченні з'їзду запропонували Сіяка до складу комісії від галичан. Раковський прийняв цю пропозицію. Комісія одразу приступила до праці; насамперед переслухала Кручинського, а потім усіх тих, що працювали в УГА, галичан і чужих. За три дні комісія закінчила свою роботу й видала бюлетень, що 60% вини за перехід галицьких бриґад лежить на політпрацівниках УГА. Наслідком цього видано розпорядження про припинення терору проти галичан. В цьому багато помогли нам також боротьбісти та ліві с-д, що геть усі ставилися прихильно до нас і робили прихильні для нас настрої.

Раковський зробив на мене вражіння політичного спекулянта, дуже нагадував мені буковинського політичного діяча Миколу Василька, ситого, випещеного сибарита, не звиклого до невигід і нестатків. Коли я переказав Немоловському мої завваги про Раковського, він відповів: «Та це ж болгарський боярин». Я не бачив великих симпатій до Раковського серед українських комуністів, але ж він був ставлеником Леніна в уряді УСРР.

В центрі уваги з'їзду стояло, як уже згадано, питання державного становища України. Московський історик А. В. Лихолат у праці «Разгром националистической контрреволюции в Украине 1917-22» збуває цю справу коротким, не згідним з правдою твердженням, що делеґати з'їзду дали рішучу відправу «ворожим вилазкам буржуазних націоналістів» (так називає він опонентів щодо московської політики в Україні з-поміж українських комуністів). На стор. 465-467 цитованої праці він каже дослівно так:

«Питання про форми зв'язку України з РСФСР, про шляхи дальшого закріплення братньої дружби з великим руським народом обмірковували робітники України на передодні 4-го Всеукраїнського з'їзду Рад. У зв'язку з передбачуваним розглядом цього питання на 4 Всеукраїнському з'їзді Рад ЦК КПбУ опублікував 21 лютого тези «Державне відношення радянської України й радянської Росії, в яких вияснив необхідність повного закріплення зв'язку рад. України й рад. Росії. Всякі проби розірвати або послабити цей зв'язок, — говорилося в тезах, — являються в суті контрреволюційною і спрямованою проти влади робітників і селян справою.

Всупереч змаганню українських робітників і селян до найтіснішого зв'язку рад. України й рад. Росії українські буржуазні націоналісти всіми силами пробували перешкодити дальшому закріпленню військово-політичної і господарської співпраці між українською й російською радянським республіками. Це найшло свій вияв також у виступі націоналістів на 4 Всеукраїнському з'їзді Рад, які з наміром обманити маси прикидалися сторонниками радянської влади. Напр., Шумський (Олександер — Н. Г.), один із колишніх провідників партії боротьбістів, у своїй промові на з'їзді по-клеветницьки твердив, що Україна це величезне село, котре бореться проти пролетарської Росії.

Проти тісного союзу України з радянською Росією на з'їзді виступили представники укапістів, поалей-ціоністів та інших національних груп.

Делеґати з'їзду дали рішучу відсіч ворожим вилазкам буржуазних націоналістів, які «боролися за самостійність УНР», що на ділі виглядало на заклик до боротьби проти диктатури пролетаріяту, заслоною для зради життєвих інтересів українських робітників і селян на користь імперіялістів заходу».

Четвертий Всеукраїнський зї'зд Рад потвердив усі акти українського радянського уряду, що були спрямовані на закріплювання братніх союзних відносин з російською республікою та іншими радянськими республіками. В резолюції з'їзду про державне відношення між УСРР і РСФСР відмічено, що тільки дякуючи взаємній помочі, яку на протязі двох з половиною років проявляли одна одній радянські республіки, вони змогли вдержатися в часі жорстокої, безпощадної, кривавої боротьби проти численних буржуазних ворогів. У своїй постанові з'їзд зобов'язав Центральний Виконавчий Комітет України також на майбутнє вести політику тісного наближення України до РСФСР».

Отак сказав Лихолат. Треба дійсно мати стільки московської забріханости й цинізму, щоб так фальшиво зображувати дійсний стан справи на 4 Всеукраїнському з'їзді Рад. Проти позиції московських комуністів з РКП й КПбУ дуже рішуче виступили всі укоаїнські комуністи, навіть і ті, що були членами РКП(КПбУ), як М. Скрипник. Гаслом до дискусії того питання була «Деклярація Української Комуністичної Партії до З'їзду Рад», яку відчитано на засіданні пленуму з'їзду. Вона має історичне значення й тому наводжу важливіші місця тексту, поданого в праці д-ра М. Стахова «Звідки взялася совєтська влада в Україні та хто її будував».

«В цій боротьбі, яку веде УСРР, головним ворогом диктатури пролетаріяту й радянської влади є петлюрівщина, як унутрішня українська контрреволюція й реакція, яка росте в масах на кошт нерозуміння української революції й невдалої політики тих сил, які до сього часу приходять із зовні й опановують революційний рух в Україні.

Петлюрівській буржуазній державності український пролетаріят мусить протиставити українську пролетарську державність, як форму диктатури пролетаріяту, як засіб для перемоги над українською контрреволюцією, як двигун економічного будівництва радянської влади. Такою формою є державна й самостійна в своєму економічному й політичному порядкуванні Українська Соціялістична Радянська Республіка, — тільки вона оголяє кляси українського суспільства і розвіває туман «національного визволення» колонії України з-під гніту метрополії Росії; тільки через неї український клясово свідомий пролетаріят потягне за собою масу незаможного селянства, яке хитається між петлюрівщиною і радянською владою; тільки так буде невтралізована націоналістична дрібна українська буржуазія.

Не пристройкою з боку державного апарату РСФСР, не облюдочною формою Української Республіки, з обкраяним політично-державним апаратом, який висить у повітрі, не спираючись і не об'єднуючи продукційних сил України і її господарського організму — не можна задовольнити вимоги української революції й дати їй перемогу.

Український пролетаріят, політично організований в державу, а економічно розпорошений і в такому виді підпорядкований Москві — це є та суперечність, в якій сучасна радянська влада саморозкладається і яка паралізує активність і творчість.

Четвертий з'їзд Рад не виконає своїх завдань перед революцією, якщо не розв'яже цю суперечність,