Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

Сьогодні — останній день березня. А котра зараз година, невідомо: і ночі й дні злилися в єдиний, безкінечний морок.

— Хоч би годинник залишили, — бідкався Альфред. — Усе забрали, душогуби!

Та судячи з того, що на «подвір'ї» «Баракуди» з'явилися з голою людиною-рибою нирці, — зараз, очевидно, ранок.

Поки що з нами поводяться «ввічливо»: на вимогу, коли вже нас дуже мучить спрага, приносять гіркувату, опріснену морську воду. Дають їсти, навіть заводять розмови.

— Ви ж розумні ділові люди, — улесливо говорив містер Бетлер. — Зізнайтеся про справжню мету експедиції «Гондвана», викладіть на папері, що під прикриттям наукових досліджень велася військово-стратегічна розвідка океану — і вас жде цілковита свобода у вільному зарубіжному світі. Кожному з вас фірма гарантує пристановище в якій-небудь заокеанській країні.

— Свобода, кажете, у вільному світі? — пополотнівши, запитав Кім Михайлович. — Так що ж то за вільний світ, коли його представник, у даному разі ви, містер Бетлер, змушуєте нас, силоміць узятих із підводного апарата, підписати брехливе свідчення і, таким чином, ціною брехні купити свободу. Ні, красно дякуємо!

— І взагалі, чого ви домагаєтесь? — поцікавивсь я.

Містер Бетлер обдумував, що сказати.

— Фірма «Шелл», — почав він, — затратила великі кошти на розвідку океанських нафтоносних джерел. А тому вона не може допустити чиєї б то не було конкуренції. Ми першими застовбили цей район! Ха-ха-ха…

— Ви знову, містер Робот, за рибу гроші! — кинув Данило. — Навіщо ви вплутуєте у свої махінації фірму «Шелл»? Я певен, у тієї фірми, що по-хижацьки знищує природу, добуваючи нафту з морських глибин, аби тільки не були порожні цистерни, а кишені набиті доларами, — у тієї фірми й без вас, олов'яних солдатиків — атомних маньяків, рильце в пушку! І не треба вам удавати з себе нафтошукачів, говорити про якусь там першість, конкуренцію. Ви — перевертні, вовки у овечій шкурі!

— Навіщо океан, вільний для плавання всім народам, перетворювати на американський штат — Техас? — гнівно кинув у обличчя містеру Роботу Заєць.

— А на мирні судна насилати магнітні бурі, топити підводні дослідницькі апарати, — додав я.

Бетлер мовчав. Кім Михайлович відповів сам:

— Я скажу йому, хлопці, навіщо вони все це роблять: щоб спровокувати нас. «Довести» перед усім світом: от, мовляв, хто агресор! Ось чиє військове проникнення в оголошений зоною миру Індійський океан. Як мовиться: ловіть злодія! Самі за тисячі й тисячі миль від своєї Америки будують військові бази, а звинуватити хочуть інших. Чи не так, містере? Правду я кажу? — запитав він.

Бетлер нічого не відповів. Він підвівся і мовчки вийшов. Невдовзі до нас у відсік завітав містер Осел. Як не дивно, одному з нас запропонував разом із нирцями в гідрокостюмі вийти назовні з підводного будинку.

— Ну, ну, хто є бажань swim like a fish?[10]

Ми порадилися.

— Що скажеш, Кіме? — звернувся до командира Данило, — Погоджуватись на вояж?

— Усе це ризиковано, — сказав Кім Михайлович. — Нам треба триматися купи, але… але. Слід би попробувати й таке: якщо вони випустять нас на «подвір'я», — роздивитися, де що стоїть — пірнаючі блюдця, підводні скутери, наш дзвін. Можливо, викрадемо.

— Очінь-дуже вагайлітеся, руські Іваня, — квапив нас містер Осел.

— Що ж, спробуємо! — згодився Кім, — І першим піду я.

— Дозвольте мені, — звернувсь я до командира.

— Мені — теж, — подав голос Заєць.

— Ні, хлопці, — заперечив Кім Михайлович. — Що Альфред, що ти, Васько, ще слабуваті для такої мандрівки.

— Кіме, — рішуче мовив Данило. — Ти командир, тобі не можна відриватися од гурту. Дозволь мені.

Врешті Кім Михайлович погодився, щоб пішов Данило.

— Хлопці, — розповідав він, після короткочасної мандрівки повернувшись назад, — там ціле селище або місто! Набагато більші, як оцей, будинки, а то ще з'єднані між собою переходами велетенські круглі вежі. В одній із них горіло світло. Наближатися до неї не дозволили, але здалеку крізь ілюмінатор я все ж побачив: там повно-повнісінько голих, худючих людей. Голови у них поголені, а замість вух якісь схожі на сплюснуту консервну бляшанку кружала.

— Де той об'єкт? — поцікавився Кім Михайлович.

— Відразу за гаражем, — пояснив Данило.

— Так-ак, — за звичкою зважувати те, про що говоритиме, мовив командир. — Значить, загін для людей-риб. Ну, а все-таки, Даню, як же там прив'язані скутери й блюдця?

Данило розповів, що пірнаючих блюдець небагато, скутерів більше, і вони осторонь гаража — біля невеликої циліндричної споруди.

— До речі, коли ми поверталися, я бачив, як од вежі з переходами, в якій світилися ілюмінатори, відійшов скутер. Позад нього, тримаючись ніби за руль мотоцикла, плив акванавт. Швидко рухався. І я подумав: на такому скутері, якщо б його захопити, можна вибратися на поверхню.

— Можна… можна, — задумливо сказав Кім Михайлович. — Але ж… Ти розумієш, друже, випірнути без декомпресії — це загинути.

— Та воно-то так, — згодився Данило. — Страшнувато, хоч — двом смертям не бути, одної не минути.

— Авжеж!

Данилова «прогулянка», побачене ним і засмутило й окрилило нас. Ми не переставали думати, як звідси вирватися.

На «подвір'ї» «Баракуди», крім Альфреда, який і досі нездужав, ми побували всі. Після Данила пірнав Кім Михайлович, а сьогодні я.

— Мама міа! — сказав би штурман Сакало, побачивши те підводне поселення.

Кукса від страху, мабуть би, знепритомнів, а боцман, прокаркавши своє «кра, кра, кра!», плюнув би, як те він робить, чимось дуже обурений.

Коли мені пощастить вижити і я вернуся додому, всім розкажу — нехай знають: на світі ще багато невирваних з корінням бур'янів-нелюдів, хто марить спопелити в атомній пожежі планету. Марить і готується до цього.

Не зрозуміло, чим я сподобався містеру Ослу, а тільки він при всіх