Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

Ні, професор Хмара таки починав подобатися Сергієві дедалі дужче. Звісно, отой його “педагогічний експеримент” був жорстокуватий, але кінець кінцем мета виправдувала засоби. Старий має рацію: навіть одержавши десять помічників, завідувач лабораторії надвогнетривів Альошин і далі довбав би собі шурф наосліп, — тільки й того, що на-гора викидалося б більше пустої породи. То виходить, знову треба робити ставку на обдарованого одинака?.. А як же працюють космоградці?

Він поділився своїми сумнівами з Хмарою. Старий вмить зрозумів навіть підтекст.

— Любий Сергію Михайловичу, що пасує кумові — то кумі не личить. Ви змішуєте воєдино питання стратегії і тактики в науці. Так, найгеніальніший полководець — ніщо без хоробрих, дисциплінованих солдатів. Але й армія без полководця, як правило, перемогти ворога не може. Віталій Федорович завжди прибіднюється: це, власне, він висуває всі оті неймовірно сміливі проекти, на які ви посилалися. А виконує їх дуже здібний, монолітний колектив… Хотілося б, щоб і в нас було так. Але… — він скрушно розвів руками, посміхнувся невесело. — Але щось я не вмію знайти з вами, молодими, спільної мови.

— Уже знаходите, — пожартував Альошин. — Один з них, найупертіший, засвідчує вам свою пошану.

— Ну, ясно ж, ясно! Адже інженера-лаборанта таки викрутив!

— Кота в мішку! Досі в очі не бачив того інженера-лаборанта.

— Незабаром буде, Сергію Михайловичу. З свіженьким, ще теплим дипломчиком. З відзнакою.

— Он як!

— От бачите, скористалися з моєї до вас прихильності, та й вибрали найкращого.

Розмова поступово переходила на інші рейки, ставала вільнішою і легшою, втрачала інтонації офіційності. Старий почав розповідати різні цікавинки з часів своєї юності, намагався залучити до бесіди і дочку, але та не виявляла ніякої активності.

— Сергію Михайловичу, у вас діти є? — несподівано запитав він, лукаво посміхаючись.

— Навіть дружини ще немає.

— Буде. Це — неминуче лихо. А от ще перед шлюбом заздалегідь домовляйтесь з нею про сина, а не про дочку… Це про тебе, Наталко, про тебе мова!.. Оце як бачите, Сергію Михайловичу: з дитинства торочу їй, що скловарна справа — найкраща в світі. А результат? Коли малою була — слухала мої проповіді уважно. Підросла — прикивувала головою, терпляче очікуючи на мить, щоб вирватися від мене та й гайнути до балетної студії. А тепер, бач, і слухати не хоче. Зате я… Наталко, одвернись!.. Зате я охоче слухаю її, коли вона грає якогось там інженера-новатора. Далебі, вдає з себе такого фахівця, що навіть я, її власний батько, ладен повірити, що вона здатна розрізнити зубчатку від зубила.

Сергій нишком скинув очима на Закатову. Та порядкувала біля батькового столу, ніби й не чувши жартівливого монолога.

— Кожному своє! — дипломатично сказав Альошин. — Мабуть, діти завжди не виправдують батьківських сподівань.

— Зате вони в свою чергу стають батьками і зазнають тієї ж долі!.. Наталко, ти сказала, що сьогодні маєш вільний вечір?

— Так, — відповіла вона насторожено. — А що?

— Я хочу дати тобі невеличке навантаження. Я завинив товаришеві Альошину не одну сотню годин компенсації за понаднормову працю. Він перевтомлений украй, а відпочивати не вміє. Так ти, прошу, поводи його сьогодні по місту та пощебечи щось там про мистецтво.

Сергій бачив: Закатовій аж ніяк не смакує отаке доручення, але й відмовитися їй незручно.

— Романе Гнатовичу, але ж біля вас повинен хтось бути. Я вже якось сам розважусь.

— Зараз надійде моя дружина. А ви ідіть, ідіть. Наталці теж треба прогулятися: вона, бідолашна, за своїм театром і на свіжому повітрі не буває!

Сергій з Наталкою перезирнулися по-змовницькому. Вона ледь посміхнулася.

— Ходімте, Сергію Михайловичу. Слухняна донька повинна виконувати накази свого суворого батька, щоб хоч частково спокутувати провину за неповноцінність.

Коли вийшли з будинку, Закатова запитала насмішкувато:

— Ну, то куди ж вас повести, мій хоробрий рятівнику?

— Якщо з обов’язку — то до найближчої тролейбусної зупинки.

— Питання поставлено так, що я мимохіть змушена взяти командування на себе. А я не звикла командувати. Звикла скорятися.

— То це значно полегшує справу. Мій наказ такий: я простую додому, а ви — куди вам заманеться.

— Наказ остаточний?

— Так. — Він простяг їй руку. — На добраніч, Наталко Романівно!

— На добраніч!

Сергій уже відійшов далеченько, коли Закатова гукнула:

— Сергію Михайловичу, стривайте! — вона підійшла швидкою ходою, взяла його за лікоть. — Як слухняна донька, я не можу обдурювати батька. До того ж у мені заговорила ображена жінка: ви надто легко зреклися мого товариства. Через це я буду з вами сьогодні весь вечір. Але не я щебетатиму, а ви будете розповідати про себе та про свою роботу.

— Надто поганий з мене оповідач, Наталко Романівно.

— Можете звати просто Наталкою. Рада, що ще маю право на це.

— Так, ви нестерпно молода з виду.

— Ви глузуєте з мене! Краще б поспівчували: грим надто сушить шкіру обличчя, та й оті перевтілення не минають для нервової системи марно. Ще два-три роки, та й почну грати характерних бабусь.

— Сподіваюсь, що й через тридцять літ це буде для вас зарано.

— Виявляється, ви вмієте говорити компліменти?

— Це — жалюгідна спроба початківця.

Холодок стосунків між ними поступово танув. Сергій розповів Наталці, як ще зовсім недавно завзято сперечався з її батьком, закидаючи йому всі мислимі й немислимі гріхи, переказав зміст дискусії про характерні риси двох поколінь молоді. Наталка підхопила цю тему, напівжартівливо поскаржилася,