Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

— Наше суспільство зараз робить усе можливе. Уряд наш двічі на тиждень аналізує ситуацію й приймає відповідні рішення. Вже маємо позитивні зрушення — понад п’ятдесят відсотків людей стали білими, тобто чистими й здоровими.

— Однак бурих і досі не бракує.

— Як і курців, п’яничок, невірних чоловіків та жінок, хворих на нежить чи на виразку шлунку… Бура недуга, щоправда, посилює погані нахили, однак ми повинні не карати хворих людей, а надавати їм усіляку допомогу. Якщо цією думкою проникнуться всі люди і почнуть нам допомагати, багатозвір зникне так само швидко, як і з’явився.

— Хотілося б, щоб це сталось якомога швидше, — з сумом мовив Станіслав.

— Питання кількох тижнів, Станіславе, — запевнив його старший інструктор. — А тобі не завадило б краще розуміти людей… І більше їм довіряти, — додав він. Інструктор запропонував звільнити Ружену Срнцову від роботи в штабі, а її чоловіка, автослюсаря Срнца, викликати на дисциплінарну комісію ПЧХП.

Місто відновлювало сили й потребувало чимало добровільних помічників, які після роботи приходили до районних штабів ТСЗ, а потім по двоє вирушали на чергування.

У двадцять восьмому відділенні сьогодні зібралося чоловік сімнадцять, усі були між собою знайомі, охоче виконували доручення, прагнучи якомога скоріше очистити місто.

— Надійшла інформація про один важкий випадок і два трохи легші. Це — на Садовій, — повідомив головний інспектор. — Хто зголошується?

— Я! — негайно відгукнувся Станіслав.

— А кого візьмеш із собою?

— Міхала, як завжди. Ми з ним спрацювались.

— Тоді вирушайте. Може, візьмете ще й третього? Бо ж випадок складний.

— Упораємось.

— Якби я був гнідим, то не хотів би потрапити до Станіславових рук, — промовив хтось, і всі засміялись.

— А хіба я не викликаю жаху? — запитав Міхал, випнувши свої гороб’ячі груди так, що всі знову вибухнули.

У Станіслава була сила, а в Міхала — почуття гумору, й вони доповнювали один одного. Головний інспектор вручив їм папірець з трьома адресами, два металеві свистки та пов’язки.

— Ну, то як, може, почнемо з найважчого випадку? — запропонував на вулиці Станіслав.

— Це нагадує анекдот про наглядача на галері, який говорить каторжникам, що має для них дві звістки: одну добру, а другу погану. Яку з них вони б хотіли почути спочатку? Каторжники, зрозуміло, хочуть приємну новину… Наглядач каже: «На обід будуть курчата». А яка ж друга новина? «Капітан лаштується по обіді кататись на водних лижах!»

— Я не люблю таких анекдотів, — озвався Станіслав, який справді не мав почуття гумору. — Давай все ж почнемо з більш легких випадків.

Спочатку вони подались на Садову, 16. Мешканці донесли, що з порожньої зараженої квартири на другому поверсі чути підозрілий гамір: гримить музика й хтось наче гарчить.

Ми із Станіславом ледве достукались, двері нам врешті відчинив зовсім голий здоровило, зарослий важкими кетягами багатозвіра. Ми зазирнули всередину: магнітофон ревів на повну потужність, палали чотири електрорефлектори, які здоровило позносив з порожніх квартир. Крім того, звичайно, на повну силу було ввімкнуте й центральне опалення. Посеред столу стояла миска «м’ясця», шматки якого валялися й на килимі. Не звертаючи на нас уваги, той кнур знову розлігся долі й почав жерти покидьки, по-тваринячому чавкаючи й гаркаючи.

Щоб якось порозумітися з ним, слід було його спершу поставити у вертикальне положення. Станіслав уперся йому в груди й розвів руки, тоді ми вдвох розігнули товстуна в попереку й перекотили на спину. Тільки так він спромігся відповісти, що звуть його Іржі Мрзена й що потрапив він сюди, вкравши ключа в кербуда.

Ми звели Мрзену на ноги й почали ганяти по квартирі: він плигав, бігав, нахилявся, падав на підлогу й знову схоплювавсь, а Міхал тим часом розворушував його отупілий мозок запитаннями: «Скільки буде дев’ять помножити на вісімнадцять?.. Хто такий Христофор Колумб?.. Що він відкрив і якого року?.. Що виробляють з вугілля?..» Багатозвір спадав з гладкого тіла цілими шматками, і, нарешті, здоровило сказав нам, що звуть його не Іржі Мрзена, а Йозеф Новак, що ніякого ключа не крав, а й сам не знає, як потрапив сюди. Він набув уже такої пристойної форми, що був здатен навіть брехати. Ми вигнали гладуна на сходи, викинувши слідом і його одяг, замкнули квартиру й повернули ключа кербудові.

Звідти ми подалися далі, на Садову, 74. Випадок виявився дріб’язковим і навіть симпатичним — жінка років тридцяти проросла бурими прожилками, як рокфор пліснявою. Вона сиділа півгола в теплій зараженій квартирі на зібганому килимі й тупо їла «м’ясце» з дитячого нічного горщика. Ми змушені були забрати його в неї, пообіцявши повернути, коли вона розповість нам усе.

— Франта давно домагався мене… ми працюємо разом, — понуро розповідала вона, косуючи на свій делікатес. — Франта завжди накидався на мене… а ставши гнідаком, взагалі здурів. Одного вечора… якось на минулому тижні… він гнався за мною вулицями. Мені було гидко… Тоді я ще була білою. Я втекла… боялася, бо вже стемніло… а мені треба було додому. В мене чоловік… І двоє дітей. На пошті світилось… я вбігла туди й побачила якогось залізничника. Попросила в нього захисту… кажу, мене переслідує гнідак. Невдовзі вбіг і Франта… Залізничник закасав манжет свого кітеля… Залізничник також виявився гнідаком. Вони почали реготати… а потім затягли мене сюди. Франта щодня приносить мені їсти… Ото й усе. Ну, а тепер віддайте моє «м’ясце»!

— Ви повинні негайно вдягтися й повернутись додому, — сказали ми їй. — На вас чекають чоловік і діти.

— Віддайте моє «м’ясце»! — верещала жінка, шпурляючи в нас чим попало, доки ми віддали їй той горщик.

— Ви не можете залишатися тут, та ще й у такому вигляді…

— Я вже звикла й до квартири, й до Франти. — «М’ясце» повернуло їй зіпсований настрій. — Я давно хотіла розлучитися з