Читати книгу - "Стежкою легенд"

Випадки, описані Ліннеєм, дуже цікаві. Та чи можна їм довіряти?

1940 року професор А. Джезелл із Ієльського університету в США опублікував велику працю, в якій здійснив порівняльне дослідження особливостей розвитку дітей, що виросли в людському суспільстві і виховані в джунглях звірами. А. Джезелл згадує про 32 відомих науці «диких» дітей. Дванадцятеро з них, подібно до французького дикуна, жили в лісі самостійно, без допомоги тварин. Чотирнадцятеро вигодувані вовками (12 в Індії, 2 — в Європі), четверо — ведмедями (3 — в Литві, 1 — в Індії), а одне — навіть леопардом.

До цього списку можна додати кілька нових фактів. В Африці хлопчика виховали павіани (див. статтю радянського антрополога професора М. Ф. Нестурха у журналі «Знание — сила» № 4–5 за 1946 рік). Ще двоє «диких» дітей знайдено в Індії. Про останнього з них газети повідомили 1956 року.

У лісі в товаристві двох вовків жителі села Агра помітили восьмирічного хлопчика. Вловивши його, вони за шрамом на голові впізнали в ньому свого юного земляка Парасрама. Дитину поцупив вовк, коли вона мала всього два роки.

Відомо також, що в Росії у минулому столітті цар Микола І особливим розпорядженням звелів улаштувати до сирітського будинку дитину, врятовану собакою. В одному селі під час пожежі великий дворовий пес вихопив із палаючого будинку дитину, батьки якої загинули у вогні. Собака затяг її під будинок, годував і зігрівав у негоду, поки люди виявили його схованку.

1955 року видатний французький учений Анрі Валуа, директор Паризького музею антропології та інституту антропологічної палеонтології, у великій статті описав кілька цікавих випадків виховання дітей тваринами.

Багато уваги приділив вивченню тієї ж проблеми психолог Р. М. Зінгс.

Ось що розповідають ці вчені.

Усі діти, яких знайдено в лігві звірів, мали від 2 до 10 років. Вони не вміли розмовляти, ходити на двох ногах, сміятися або плакати, зате, як звірі, шкірили зуби й злісно гарчали. Відмовлялися від вареної їжі, втікали й ховалися від людей. Багато «диких» дітей виховували в сирітських будинках або лікарнях. Та ба! Виховання давало мізерні наслідки. Діти-вовки і діти-ведмеді з великими труднощами і лише за кілька років навчались триматися на двох ногах, їсти за допомогою рук і розуміти деякі слова. Домогтися більшого не міг жоден вихователь.

Як же вдається вовчисі, що годує вовчат лише кілька місяців, вигодувати дитину, яка споживає молоко матері близько року?

Коли у вовчихи забракне молока або коли дитинчата підростуть і самої молочної їжі їм замало, вовки годують їх напівперетравленою відрижкою зі свого шлунка. Очевидно, цією особливістю біології вовків і пояснюється дивний факт, чому саме їм частіше, ніж іншим тваринам, щастить вигодувати людських приймаків.

Вовчиха, як правило, кидає вовчат наступної весни, і молоді вовки-переярки до осені провадять самостійне життя. Що станеться в такому випадку з дитиною, яка і в куди старшому віці ще зовсім безпорадна?

Отут на сцену виходить великий інстинкт материнства. У старих самок він проявляється не тільки в період годування, а іноді набуває постійного характеру, спонукуючи тварину ласкаво й турботливо ставитися до своїх і чужих дитинчат навіть в подальший час.

Інстинкт материнства рятує дитину від розтерзання хижими звірами: звірина самка вбачає у ній не здобич, а безпорадне дитинча, яке потребує її опікування.

1920 року мешканці невеличкого селища в горах Кашара (Ассам) убили в лігвищі двох дитинчат леопарда. Самка довго блукала навколо селища. Люди щоночі чули її тужливе ревіння. Трапилося так, що якийсь селянин узяв з собою в поле дворічну дитину. Вона бавилася на межі. Раптом батьки почули дитячий плач і, оглянувшись, побачили, як леопард утікає з малюком. На їхній крик збіглися люди, але пошуки бідолашної дитини виявились марними.

Минуло три роки. Недалеко села убили самку леопарда. Коли мисливці дісталися до її лігва, вони, на свій великий подив, знайшли там двох дитинчат леопарда і… маленького хлопчика. Насилу вдалося витягти дитину з лігва: вона кусалася й дряпалася. Хлопчик мав приблизно 5 років. Батьки впізнали свою дитину, яку вкрав леопард. Коліна і долоні її були вкриті товстими мозолями — своєрідними підошвами, якими вона спиралася на землю. Пересувався хлопчик-леопард тільки навкарачки, але дуже швидко — людина ледве могла його наздогнати. Тіло дитини прикрашали бойові шрами й подряпини — сліди сутичок з молочними братами-леопардами. В селі хлопчик спочатку намагався вкусити кожного, хто до нього наближався. Коли ж йому щастило зловити курку або пташку, він зразу жадібно пожирав їх, злісно озираючись навкруги.

Дитина із Кашара погано засвоювала людські звички і спосіб життя. Лише за три роки вона навчилася їсти хліб і триматися на двох ногах, хоча, як і раніше, любила бігати навкарачки. На цей час вона захворіла катарактою і осліпла. Але й сліпою чудово розпізнавала речі і людей за запахом.

Сорок років тому, 9 жовтня 1920 року, мешканці невеликого індійського селища Годамурі з'юрмилися біля хатини, в якій зупинився Реверенд Сінг, директор дитячого будинку в Міднапурі.

«Ось уже багато років, — казали вони, — ніхто з нас не наважується вийти з будинку після заходу сонця. У нашому лісі живуть перевертні. Вночі вони виходять із своїх нір і никають навколо у вовчій і людській подобі».

Реверенд Сінг найближчої ж ночі вирішив обстежити ліс. Нелегко було знайти провідників для такої справи. Та кілька хоробрих знайшлося.

Сонце сіло за обрій, і люди, які причаїлися в засідці, почули протяжливе вовче виття. Зійшов місяць, і на галявину із хащі вийшли три великі вовки. А за ними… за ними стрибали навкарачки такі дивні істоти, що супутники Сінга, заволавши з остраху, кинулися навтіки. Вовки й «перевертні» сховалися в лісі. Мешканці Годамурі нізащо вже не погоджувались супроводжувати Сінга до лісу.