Читати книгу - "Елізіум"

Заради них.

— Боже, — зітхнув він, — заради Еріка.

Хто це «вони»?

Подивилася на нього.

Повинна знайти їх!

— Сподівалася, ми нічого не знали? Бачу, як ти чекаєш на нього. Щоп’ять хвилин на двері позираєш. І боїшся його приходу. І не знаєш, чого жахатися більше — смерті, його появи чи непояви. Бачиш, усе просто. А є ще одна правда. Гірша за правду про біль. Правда в тім, що не потребує він тебе. Прийде він, чи ні. Це така довга історія. Щоразу в очах кожної бачу його ім’я. Написане кров’ю. На кожній — однаковий одяг. Підібраний ним. Це його робота. Так само, як моя, — забрати в тебе життя. Щоразу повторюється одна й та сама історія. Для тебе цей удар, напевно, страшніший за той, якого завдам тобі пізніше. Але ж не хочеш помирати в брехні?

Зачекайте, до чого тут «вони»? Є тільки він. Вона пропустила щось. Повинна повернутися.

Крізь природну блідість її шкіри й тієї, що приєдналася до неї, — блідості втоми і страху, стала проступати третя. Вона відчула, як живою опускають у землю, забувши вбити. Не дихати більше.

— Мені шкода, — продовжував засипати її землею чоловік навпроти, — ти подумала, наче для когось означаєш більше за інших. Ти ні для кого нічого не означаєш. Такі спектаклі розігруються тут щоразу. Від решти відрізняєшся хіба що бажанням правди і, розуміючи це, надаю тобі останній привілей — дозволяю померти не так, як усі. Думала ж про попередніх. Про тих, хто спав до тебе на твоєму ліжку, а відтак приходив сюди лиш для того, аби лягти на останнє дерев’яне ліжко, яке пропоную їм я. От і вся відмінність. Завтра привезуть наступного. Твоє тіло ще перебуватиме тут, кров твоя ще не висохне, а інший поселиться в твоїй кімнаті. Так само, як поселилася в ній ти. Вічне коло. Ще одне жертвопринесення. Ще один удар. От і все.

Вони — твої мертві.

От.

Хто.

Вони.

Напружено дослухалася до кожного слова. Принишкла. Заціпеніла. Більше не знала куди йти. Безвихідь.

— Убий мене, — тихо попросила.

— Ні, — відповів він, — ще не час.

Раптом крізь стіни і стелю відчула велетенський гарячий місяць. І ніч, вагітну місяцем. І сніг, що не встиг піти. Але падав крізь пам’ять. І в минулому. І в майбутньому. Тепер — назавжди. Сніг засипав кімнату. Потекли сльози, звільняючи біль. Ерік більше не стояв під її снігом, закинувши голову. Не існувало більше нічого — ані минулого, ані майбутнього; ані Бога, ані Диявола; ані пекла, ані раю.

Кімната. Сніг. Вона. І чоловік, котрий сказав правду. Кат.

Подивилася на нього й усміхнулася. Щиро. З таким світлом, що людина, яка так часто заносила лезо над головами інших, уперше відчула справжній страх. Так, ніби хтось заніс лезо над його головою. Раптом він осягнув, наскільки вона вродлива. І краса її була людською. Звичайною людською красою. Це і лякало найдужче.

Двері. Знову двері.

— І ще. Знаю, ти думала, ти хотіла, щоб це був меч, — він знову опанував себе, — бачив, як це уявляла. Але меча також не буде.

Безвихідь.

— А це має якесь значення? — не припиняючи всміхатися, запитала вона. Він злякався, що вона збожеволіла, але тієї ж миті зрозумів — таки помиляється, і вона настільки тверезо мислить, що це він, порівняно з нею, — божевільний.

Ні!

Він вирішив — вона готова.

Центр.

— Ходімо, — взяв її за руку.

Лабіринту.

Ось він!

Вони зайшли до ще одного довгого коридору, наблизилися до останніх дверей. Він увійшов першим, вона за ним. Двері зачинилися. В кімнаті — суцільна темрява. Очі не встигли звикнути. Ввімкнулося світло. Не надто яскраве, але й не тьмяне, освітило предмети. Простора кімната. Посередині — прямокутний поміст. Невисокий. Радше, для годиться. Майже в кінці — дерев’яна колода. Неподалік — лава, на ній — чорний футляр. Подивилася під ноги.

Білі мармурові плити. Із червоними прожилками. Умивальник у кутку. Стіни пофарбовано в зелений. Кат мовчки спостерігав за нею, надавши повну свободу дій.

Піднялася на платформу, стала розглядати ешафот. Кінцева зупинка. Цікаво. Цікавість — відчуття, притаманне живим. Вона жива. Ще. Підійшла до колоди. Доволі висока, щоб можна було стати навколішки. Все й справді просто. Знову ремені. Товсті посередині, тонкі вгорі. Акуратна робота. Виїмки — для плечей і підборіддя, посередині — платформа для шиї, на ній лінія від удару. Друга залишиться. Після. У ящику справді не меч. Усе простіше. Вона відкрила футляр. Усередині, на червоній атласній тканині, — сокира. Коліна почали тремтіти й підгинатися. Не впасти.

Сіла на лаву.

До огиди нова, наче зроблена зумисне для неї. Красива… річ? Ні — не річ. Щось більше. Це… не те, за що воно себе видає… Широке, блискуче лезо. Неслухняними пальцями провела по поверхні.

— Можна? Візьму її до рук? — запитала, обернувшись. Їй кивнули у відповідь.

Обережно, наче дитину, взяла зброю. Заважка. Поклала на коліна, лезом до себе. Провела пальцем, але збоку, щоб не поранитися. Просунулася далі, обмацала виїмку в вигляді хреста посередині. Заплющила очі. Відчуття. Дивне. Таке. Не визначити. Щось. Таке. Сила? Може… Ні. Не визначити.

Кілька разів погладила метал рукою, поклала зброю назад у футляр. Отже, навіть не доведеться напружувати спину, стоячи на колінах в очікуванні удару. Все передбачено. Вона майже лежатиме. Встала з лавки, стала перед колодою.

Один крок.

Залишається.

Короткий.

Але.

Найскладніший.

Неслухняні пальці.