Читати книгу - "Вільняк"

— Дякую, — поклав йому руку на плече юнак. — Тоді я негайно беруся до роботи.

Збігло два тижні, а Рукова різьба захрясла на місці. Він вибрав чудовий, найвибагливішої текстури мочардеревний оцупок, найкращий у всій дровітні, але досі не знав, яку личину має різьбити. Досить було приставити до дерева долото і замахнутися киянкою, як в уяві зринав грозовий шершень. Та попри всі намагання, вгадати в мочардеревному оцупку його обриси чи обриси якоїсь іншої істоти йому не вдавалося. А без бушприту годі й думати, що тобі вдасться витесати весь човен. І тоді прощавай небо: яке може бути небо без власного човна? А як не літати, то який же з нього Бібліотекарський Лицар? От він і справляв посиденьки, укняпившись у дерев’яний оцупок, а Дуб Грубокір усе не з’являвся.

Кінець кінцем Рук покинув майстерню при дровітні і вернувся до бібліотеки — може, старий троль іще там? І справді, забувши про все на світі, Дуб, як та бджілка, трудився над дерев’яним велетом, що бовванів над залізнодеревними дверима нової бібліотеки. Ретельно, до найменших подробиць було вже витесано не тільки бороду Великого Бібліотекаря, а й голову, плечі, широко розставлені руки та їхні пальці…

— Нічого тут не вдієш, — зронив Дуб, коли, пояснивши хлопцеві, що не допоміг йому за нікольством, помітив розчарування у Рукових очах. — Дерево над нами пан. То воно нам каже, що у нього всередині. Приміром, у цій колоді, отут, мають бути розкинуті у вітанні руки — така її воля! — Троль лагідно погладив свій витвір. — А знизу — пара міцних ніг, тоді вже можна ставити й крапку.

Рук скрушно зітхнув. Юнак знав: вибору нема. І знов подався до Великого Бібліотекаря: той завжди його розумів.

— Нема нічого гіршого, як справляти лежня, — поплескав Фенбрус Рука по плечу. — Руку, ти ж першорядний шукач сувоїв, ти просто створений для підсклепінних трямів!

Довелося знов братися до каталогізації сувоїв та трактатів під самим дахом нової бібліотеки. Ніколи Рук не був такий розчарований, ніколи небо не видавалося таким недосяжним.

Одного пізнього, прохолодного, хоч і ясного вечора, він прогулювався Озерним приплавом, відпочиваючи після чергового дня, перебутого в бібліотеці. Зупинившись напівдорозі до протилежного кінця, він підійшов до балюстради, сперся на бильця і задивився на водяні брижі.

Ні, в бібліотеці він не чув себе нещасливим. Цікаво було працювати з сувоями, бавити цілі години на читальній платформі чи майструвати кошики. Він міг сягати навіть найглухіших закамарків під високим склепінням. Але його нестримно тягло у небо. Щовечора з вікна своєї спальні він бачив, як повертаються з патрулювання Бібліотекарські Лицарі. Варіс Лодд, Професори Світлознавства і Темрявознавста вели свої флотилії додому. І коли їхні човни круто йшли на посадку, йому аж щеміло серце. Рукові страшенно кортіло в небо, разом з ними, але з човном нічого не виходило, хоч сядь та й плач!

— Еге-гей, Руку! — Чийсь голос відірвав його від сумних роздумів. — Невже це справді ти?

Рук відвів очі від води — і побачив знайому дебелу постать. Проти призахідного сонця стояв його давній приятель Стоб Луммус. Рук вітально помахав йому рукою. Стоб підійшов до хлопця і, ставши поруч, задивився на плесо у парі з ним.

— Щось, Руку, давненько я тебе не бачив, — перший озвався Стоб. — Я чув, ти в бібліотеці не нудьгуєш. Уже на місці майже всі сувої та трактати. Блискуче досягнення! Не гріх і кирпу задерти!

— Так, Снобе, можливо, — кивнув головою Рук. — Та щире моє покликання — небо.

Стоб хмикнув.

— Пригадуєш, як я вперше злетів у небо? — запитав він. — Політ скінчився тим, що мій «Волоріг» не зміг розминутися з залізнодеревною сосною. Якщо не помиляюся, це було ген там. Правду мовити, польоти ніколи не були моїм ремеством. — Він помовчав. — Зате мені до душі теперішня моя справа…

— Ти зараз у Парсимона за помічника, чи не так? — запитав Рук. — Сподіваюсь, молодші учні в тебе по струнці ходять?

Стоб знову хмикнув.

— Стараюся, Руку, — відповів він.

Знову запала тривала мовчанка. Рук приязно ставився до Стоба, але зараз був надто стомлений і не мав гумору балакати.

— Якщо ми вже згадали учнів… Як ти знаєш, наш давній однокашник Ксант зараз готується до Дізнання, — нарешті порушив тишу Стоб. — Недарма я ніколи не йняв йому віри. У нього в очах щось нещире…

Рук знизав плечима.

— А мені його шкода. Бібліотекарі розповідають про нього всілякі страхіття, а я його знаю тільки з часів його учнівства на Озерному приплаві…

— Ну, почнеться Дізнання — там розберуться, — відказав Стоб. — Без таких, як він, на Вільних галявинах легше дихатиметься.

І вони знову мовчки пантрували на озеро.

— А ще було страшенно прикро почути про Маґду, — знову порушив тишу Стоб. — От вона таки справжній друг. Серце кров’ю обкипає!

— Моє теж, — нахмурився Рук. — Стобе, у мене таке враження, ніби на світі залишилися тільки ми з тобою — та жоден з нас не годен відірватися від землі. Добрі ж із нас Бібліотекарські Лицарі!

Сонце опустилося за обрій, і водяним плесом мерехтливою загравою розливалося рожево-помаранчеве сяйво. У повному безвітрі завмерла вода. І тут Рук почув, як навколишню тишу виповнює якийсь гуд. Він різко обернувся — і встиг помітити смугасте, червоно-чорне тіло грозового шершня, що летів майже над самою водою.

— Грозовий шершень! — захоплено вигукнув Стоб. — Слухай, а чи не він то був…

— Авжеж, дякую, що нагадав, — відказав Рук. Він повернувся до колишнього друга