Читати книгу - "Зима у горах"

кури. Поштмейстер, підстаркуватий, схожий на гнома чоловік з великою блискучою лисиною, до якої було старанно приліплено кілька довгих пасем волосся, стояв у тій частині приміщення, що правила за пошту, й розпачливо дивився крізь дротяну сітку. Він був надто старий, щоб одночасно торгувати ще й у крамниці, і йому допомагала дочка, але вранці вона на годину-другу поїхала до Карвеная.

Побачивши Роджера, жінки відразу ж перейшли на англійську мову й заходились багатослівно доводити йому, що котити з гори автомобільні колеса там, де вони можуть наскочити. на людину, вкрай небезпечно. А огрядніша й блідніша з них додала, що в неї аж серце зайшлося і що вона цього так не залишить.

У відповідь Роджер пояснив, що колесо відскочило, коли він їхав машиною вниз, що сталося це не з його волі і що він не міг цього передбачити. Йому довелося повторити це тричі, поки його пояснення, як сталася пригода, дійшло до свідомості присутніх.

Потім почалося тривале цмокання язиками. Менш огрядна жінка взяла з прилавка торбину з цибулею й сказала, що мусить іти додому, але з місця не зрушила. Тим часом до крамниці зайшло ще дві жінки, за ними старий і дитина.

Поштмейстер відімкнув дверцята конторки і перейшов у крамницю. Наблизившись до дверей, він оглянув їх і оголосив, що розбито не тільки скло, а й дерев’яна панель дала тріщину.

—     Хтось же повинен за це заплатити?

—     Я заплачу.

—     Треба ставити нові двері, нові знизу й доверху.

—     Я заплачу.

—     Я був у задній половині, діставав марки. Місіс Джонс потрібно було марок на два шилінги шість пенсів, а вони в мене там. Що сталося, я не бачив. Це відлетіло колесо від вашої машини?

—     Так, колесо. А за двері я заплачу.

—     Потрібні нові двері. Дерево добряче побито.

—     Ставте які завгодно двері. Я заплачу. Зараз напишу вам своє прізвище й адресу.

—     Якби місіс Джонс не захотіла купити марок, я на власні очі побачив би, що саме трапилось, і тоді зміг би дати свої...

—     Та байдуже. Сподіваюсь, ці дві дами не відмовляться назвати мені свої прізвища,— можливо, потрібні будуть свідки. Страхова компанія зобов’язана...

—     Так,— сказав поштмейстер,— ці двері тепер нікуди не годяться. Хіба тільки на дрова.— Він нахилився, щоб оглянути двері, його лисина блідо заблищала в осінньому світлі, що падало знадвору.— Замок, мабуть, ще можна буде використати. По-моєму, він цілий. Його мені знімуть і...

—     Це не має значення. Просто поставте нові двері, а я заплачу.

Спокій нарешті було відновлено. Обидві жінки висловили готовність ще раз детально розповісти про пригоду, хоч уже й так встигли зробити це кілька разів. (Аудиторія на цей час поповнилась жінкою з дитиною на руках і молодиком у заляпаному кров’ю фартусі, певно, помічником м’ясника). Роджер попросив жінок назвати свої імена. Одну звали місіс Арвел Джонс, другу — місіс Йоло Джонс. Обидві жили на тій самій вулиці.

Потім Роджер повернувся туди, де, перехнябившись, самотньо стояла його машина — її гола вісь лежала на гудроні дороги, наче виставлена для огляду кістка після відкритого перелому. Він приніс колесо. Якщо колесо знову поставити на місце, зім’яте крило не заважатиме йому крутитись. Попошукавши домкрат, Роджер нарешті знайшов його під заднім сидінням. Там же лежала й сумка з іншим інструментом. Повільно, тремтячими руками, він поставив домкрат там, де, на його думку, той повинен був стояти, і заходився працювати ручкою, аж поки машина майже не вирівнялась. Після цього він спробував припасувати колесо на місце. На щастя, різьбу на болтах не було зірвано. І все ж, хоч як він старався, як мучився, колесо на місце не ставало. Щось було не так. Мабуть, машину піднято не досить високо. Роджер ліг на спину й почав вивчати, як талі усе влаштовано. І нічого не зрозумів. Та й хто з філологів розібрався б краще за нього? Хоч би той же Брайант, чи була б тут з нього якась користь?

Довге протяжне завивання сповістило Роджера про те, що на гору піднімається важка автомашина. Ось вона сіпнулася й зупинилась, хоч хурчати й не перестала, бо мотор продовжував працювати. Роджер глянув угору. Нова неприємність? Нібито ні. З кабіни ваговоза,, навантаженого металевим брухтом, співчутливо позираючи на Роджера, вилазили Айво і Гіто.

—     Вскочили в халепу, га? — нахиляючись, щоб подивитись, спитав Айво, і вовняна кулька на його тапочці затанцювала.— Прокол?

—     Та ні, колесо зіскочило.

—     Колесо зіскочило? — Айво й Гіто перезирнулися.— Це ваша власна машина?

—     Взяв напрокат,— відповів Роджер. Він сів і раптом відчув страшенну втому.

—     Машина, яку дають напрокат, повинна бути в кращому стані,— зауважив Айво.

—     Домкрат не так поставлено,— втрутився Гіто, зазирнувши через Роджерове плече.

—     Авжеж, не так. Домкрат не на місці, голубе. Ось як треба.— Розумні руки Айво з чорними смужками під нігтями швидко пірнули кудись поміж упертих деталей, які берегли свої таємниці, трохи опустили домкрат, пересунули його на кілька дюймів і знову підкрутили вгору. Цього разу вісь піднялася набагато вище.— Ну от, давайте ваше колесо.— Кілька вправних рухів, і Айво за мить зробив те, з чим Роджер, мабуть, не впорався б і за годину.

—     Дякую,— щиро мовив Роджер.

Тим часом Гіто обмацував машину поглядом.

—     Пошкоджень чимало,— хрипко прогув він,— Компанія, яка дала вам машину напрокат, захоче знати, що з нею трапилося.

—     Я розповім їм геть усе й з усіма подробицями,— коротко відказав Роджер.

—     Ці теперішні автомобілі всі однакові. Даремно вони відмовилися від риб’ячого клею,— докинув Айво.

—     Просто відлетіло, та й годі? Несподівано? — допитувався далі Гіто.

—     Якось я помітив, що з ним щось не те, я зупинився б,— відповів Роджер. Він відчув, що йому треба випити, перш ніж