Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мама допомагала татові:
— Боже мій, і в кого він такий удався. У людей діти як діти, а тут росте таке убоїще! Ні до діла, ні до уроків, тільки б гасати та шкоду всяку робити!.. Ти хоч про батька подумай, коли про себе не дбаєш. Усі знають його, поважають, а ти йому — таку пілюлю! Ти своєю поведінкою і йому авторитет підриваєш!..
— Аякже! — з новою силою спалахнув тато. Скажуть: не вмієш дітей виховувати. А як тебе ще виховувати? Чого тобі не вистачає? Он інші недоїдають, ходять в чім попало, живуть у тісноті, по кілька чоловік в одній кімнаті, а вчаться. І батьків слухають. А в тебе і кімната окрема, і одежа он на тобі така, що її заслужити треба, і їси що хочеш!..
Він сів на свого коня, зараз почне ставити в приклад себе… Але тут устряв у розмову дядя Влас.
— Іване Панасовичу, — звернувся він до тата. — Фінка — моя річ, отож і я до цього діла якось причетний. Давайте я теж завтра разом з вами в школу піду.
Це було для всіх нас великою несподіванкою. У кімнаті на якийсь час стало тихо. Нарешті тато спитав:
— Ви це серйозно, Власе Микитовичу?
— А чому б і ні?.. Послухаємо, в чому там Левко завинив. Подивимось гуртом. Чи, може, ти, Левко, проти? Може, ти не хочеш, щоб я йшов?
— А хто його питатиме! — сказала мама.
— Спитати треба, — посміхнувся в свої чепурні вуса дядя Влас. — Якщо Левко не хоче, то я й не піду.
Щось дивовижне коїлось зо мною.
— Ні, я не проти, — сказав я, і раптом сльози затуманили мені очі. Я затулив обличчя руками. Заплакала й мама.
А дядя Влас підійшов до мене, дужою рукою притяг до своїх широких і теплих грудей і прогув майже у саме вухо:
— Ну, ну… Хіба ж моряки плачуть?.. Якщо вже нашкодив щось, то май мужність спокутувати свою провину… Я, братику мій, теж колись умів бешкетувати. Бувало, що й ремінця та мокрого рушника куштував. Було… Ану розкажи детальніше, що там сталося. А ми послухаємо. Не вороги ж ми тобі, свої люди.
Ще ніколи я так щиросердо не розповідав, як того разу. Навіть не втаїв своєї брехні, що фінка — подарунок дяді Власа. Я відчув, що йому не можна нічого брехати. Він повинен знати всю правду.
Уже перед сном я запитав у дяді Власа:
— Ви не знали, що я фінку взяв?
— Знав.
— А чому ж татові та мамі не сказали?
— А навіщо? Хіба б ти сам не признався?
— Признався б.
— От через те й не сказав.
16. І ТАКЕ БУВАЄ…
Раніше, коли викликали до школи батька, то завжди ходила мама. Я вже звик до цього. Знав, як вона там поводиться і коли та як треба самому поводитись. Тепер же ішов тато. І йшов дядя Влас.
Дорогою ми майже не розмовляли. Тільки тато і дядя Влас перекидалися часом кількома словами.
У тата обличчя було сіре, мабуть, він таки тяжко пережив те, що сталося…
Марія Степанівна, як і треба було чекати, зустріла нас не дуже привітно, офіційно.
— Ви батько Левка? — спитала вона в тата.
— Так, батько Левка. — Тато зніяковіло кашлянув.
— А ви хто? — звернулася вона до дяді Власа.
— А я — друг Левка… І ота фінка, яку в нього відібрали, то — моя власність.
— Хм… — Марія Степанівна знизала плечима. Вона витягла з шухляди злощасну фінку.
— Ходімте. З вами розмовлятиме директор.
Справа оберталась на гірше. Що сказала б Марія Степанівна, я уявляв. А от Євграф Євграфович… Якщо раніше він прихильно ставився до мене, то тепер, я певен, цього не буде. Мабуть, і йому терпець уже увірвався. А прав у нього набагато більше, ніж у Марії Степанівни!
Проте робити було нічого, я вслід за всіма поплентався до директора. Нас супроводжували десятки цікавих учнівських очей.
Як тільки привіталися, Марія Степанівна сказала з притиском:
— Ось фінка. А ось і сам герой!.. — І зміряла мене презирливим поглядом.
Євграф Євграфович узяв фінку до рук.
— То на кого ти хотів іти війною з цією зброєю?
— Ні на кого…
Директор розглядав фінку з усіх боків.
— Гарна, — похвалив він. — Де ж ти взяв таку?
— Дозвольте? — озвався дядя Влас. — Це моя фінка.
— А як же вона потрапила до Левкових рук?
— А це вже хай він сам скаже, — хитрувато примружив свої чорні очі дядя Влас.
Я взяв, щоб показати хлопцям.
Марія Степанівна, люта, як оса, аж підстрибнула на стільці.
— Ти брешеш! Ти казав у класі, що фінка твоя, що тобі її подаровано. Ось тут ти увесь. Заплутався у своїй брехні!..
Директор глянув на неї мовчки, і Марія Степанівна враз угамувалася.
А дядя Влас сказав:
— Я б, може, й подарував Левкові цю фінку, та річ у тому, що вона самому мені дана в нагороду. За одну десантну операцію.
— Справді? — зацікавлено глянув на дядю Власа Євграф Євграфович. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори в двох томах. Том II», після закриття браузера.