Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

Абелоне, здавалося, не чула мене. Сиділа в світлій сукні й немов геть потемніла під нею, як, зрештою, і її очі.

— Віддай, — раптом розгнівано мовила вона й забрала книжку мені з рук і розгорнула саме там, де хотіла. А потім прочитала один з листів Бетини.

Не знаю, що я там зрозумів, але здавалося, ніби мені врочисто пообіцяли, що коли-небудь я збагну. Поки її голос наростав і нарешті майже дорівнявся до того, яким вона співала, я соромився, що так убого уявляв собі наше примирення. Адже я зрозумів, що це воно. Але відбувалося тепер десь у величній сфері, далеко понад мною, куди я не діставав.

Обіцянка справджується завжди, і якось та сама книжка знову опинилася серед моїх книжок, серед кількох книжок, із якими я не розлучався. Тепер і переді мною вона розгортається саме на тих місцях, які мені потрібні, і коли я читаю їх, годі з'ясувати, чи я думаю про Бетину, а чи про Абелоне. Ні, Бетина стала в мені реальніша, натомість Абелоне, яку я знав, була ніби підготовкою до неї, і тепер вона для мене перейшла в Бетину, немов у своє власне мимовільне єство. Адже ця дивовижна Бетина всіма своїми листами творила простір, сформувала найоб'ємнішу постать. Від самого початку в собі вона так розпросторилась у цілому, немов уже вмерла. Вона всюди розчинялася в бутті, бо ж належала до нього, і те, що сталося з нею, вічно існувало в природі; там вона пізнавала себе і майже з болем виривалася з себе; на превелику силу знову поверталася до себе, немов із глибин традиції, викликала себе, наче дух, і витримувала себе.

Бетино, ти ще жила тоді, я бачив тебе. Хіба земля ще не тепла від твого тепла, а птахи хіба не лишають ще простору для твого голосу? Роса вже інша, а зірки — це й досі зірки твоїх ночей. А хіба світ загалом не походить від тебе? Адже як часто ти запалювала його своєю любов'ю й бачила, як він палає і згоряє, і ти потай, коли всі спали, заміняла його іншим світом. Ти була в цілковитій гармонії з Богом, коли щоранку вимагала від нього нової землі, бо ж усе, що він створив, іде до загину. Тобі видалося жалюгідним щадити і вдосконалювати світи, ти споживала їх і простягала руки за щоразу новим світом. Бо твоя любов зрівнялася з усім.

Як таке могло статися, що не всі розповідають про твою любов? Що сталося відтоді, що було б дивовижнішим? Чим вони переймаються? Ти сама знаєш ціну своєї любові, ти гучно заявляла своєму найвидатнішому поетові, що він робить її людською, натомість вона ще стихія. А він, пишучи тобі, пояснював її людям. Усі читали ті відповіді й більше вірили їм, бо поет зрозуміліший для них, ніж природа. Але, можливо, коли-небудь стане очевидним, що тут пролягала межа його величі. Цю люблячу жінку накинули йому, й він не витримав її. Невже це означає, що він не міг відповісти? Така любов не потребує відповіді, поклик і відповідь вона має в собі, вона слухає саму себе. Але поет мав би принизитися перед нею в усьому її блиску й писати те, що вона диктує, обома руками навколішки, як Іоанн на Патмосі. Супроти того голосу не було ніякого вибору, той голос «виконував обов'язки янгола», щоб з'явитися, огорнути його й забрати у вічність. То були «огняний віз та огняні коні» його вшестя. Отак для його смерті підготували темний міф, а він відкинув його.

Доля полюбляє винаходити взірці та малюнки. Її труднощі полягають у складності. А от життя важке своєю простотою. Воно має лише кілька речей, які мають незмірну велич. Святий, що відкидає долю, обирає іншу долю, поряд із Богом. А те, що жінка відповідно до своєї природи змушена робити відносно чоловіка той самий вибір, накликає згубу на всі любовні стосунки; рішуча й позбавлена долі, немов вічна, стоїть вона поряд із ним, а він змінюється. Той, хто любить, завжди переоцінює кохану істоту, бо життя більше за долю. Її відданість хоче бути безмежною, і саме в цьому полягає її щастя. Безіменне страждання її любові завжди полягає в тому, що від неї вимагають обмежити ту відданість.

Немає жодної іншої скарги, яку коли-небудь висловлювали б жінки: Елоїза у своїх перших двох листах згадує тільки про неї, а через п'ятсот років ця скарга постає в листах португалки; її можна впізнати, наче пташиний спів. Раптом крізь ясний простір цього розуміння проходить далека постать Сафо, яку не знаходили століття, бо шукали її в долі.

Я ніколи не наважувався купити в нього газету. Я навіть не певен, що він справді завжди має в себе кілька номерів, коли він повільно походжав увесь вечір уздовж Люксембурзького саду. Він обертався плечима до ґрат і гладив рукою край невисокого муру, де стояли залізні штаби. Він так тулився до огорожі, що багато людей, які щодня проходили повз, не помічали його. Щоправда, він ще мав рештки голосу й нагадував про себе, але той звук був не гучніший за шваркіт у лампі або грубці, або далеке капання води в печері. А світ влаштовано так, що дехто все своє життя проходив повз нього під час пауз, коли він, безгучніший за все, що ворушиться, посувався, мов стрілка, мов тінь стрілки, мов час.

Як я не мав слушності, коли не хотів дивитися на нього! Я соромлюся писати, що я часто поблизу нього наслідував ходу якоїсь іншої людини, немов я й не знав його. Потім чув, як у ньому лунає слово «La Presse», одразу по тому ще раз, а втретє — у проміжку. Люди навколо мене озиралися й шукали голосу. Тільки я йшов швидше за решту, наче до мене нічого не долинуло, наче я був украй заклопотаний.

А я й справді був заклопотаний. Я намагався уявити його собі, я взявся до праці зобразити його, й від напруги піт виступав мені