Читати книгу - "У череві дракона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Ні, вона не така наївна, як може видатися з першого погляду», — подумав Мирон Сидорович, внутрішньо посміхаючись.
Тоді він, сам не тямлячи, як це сталося, поклав свою опецькувату долоню на її ніжні пальці з рожевим манікюром.
— Я дуже вас прошу, Кларо Петрівно: зніміть з обговорення роман «Нікуди». Повірте мені: зараз не час для такої дискусії.
— Ви маєте на увазі культ особи… І все те, що відкрилося…
— Так, саме це я й маю на увазі. Якщо існує об’єктивна істина, вона однаково переможе. Її можна й не витягувати за чуприну — в цьому немає потреби. Подивіться на головку печериці, що лізе з ґрунту, це сама ніжність. Але ж як легко вона ламає бетон! В такий спосіб завжди приходить істина. А роздовбайте бетон і почніть смикати ніжне грибенятко, аби воно швидше росло, — що з того вийде?..
Що саме тут мало вирішальне значення — слова Гриви чи його незграбна рука на ніжній руці Клари Петрівни? — сказати важко, але ж на Клариних ямочках мовби затанцював ранковий променевий зайчик, освітивши все її обличчя. Вона делікатно прийняла руку зі стола і вдавано невдоволеним тоном сказала:
— Ви мене не переконали, але… Мені давно хочеться поговорити з вами. Не тут, звичайно. Можу навіть сказати, чому саме з вами…
— Скажіть.
— Бо ви мені здаєтеся цільною людиною. Не з тих, що здатні істину проміняти на кар’єру. В мене з’явилося чимало болючих питань, але з ким їх обговорити? Хочеться розмовляти так, щоб не лишалося темних закутків. І стопудових ляд, на яких висять пудові замки. Я не можу жити серед отих безглуздих замків. Не можу!..
Мабуть, так відбувається настройка на хвилю не лише в радіотехніці, а й у живій природі. Щось тепле торкнулося серця Мирона Сидоровича — він відчув: головне визріває не в словах, котрі зараз були сказані; десь поміж його мозком і мозком Клари пульсує безліч слів, що нагадують голих, жовторотих пташенят — їм рано ще вилітати із гнізда, та й на чому летіти? Поки що є не крила, а лише зародки крил.
— Я до ваших послуг. Ви сьогодні будете стенографувати?
— Виступи на дискусії? Обов’язково.
— Мене цікавить виступ Жолудя.
— Я це врахую.
— Ну то я зайду по стенограму. Додому… Можна?..
— Прошу, з радістю. Ми живемо втрьох: я, мама й молодша сестра Жанна. Вони теж будуть раді. Я їм про вас розповідала.
Грива трохи знітився.
— Що можна про мене розповідати? Особа малоцікава. Клара насварилась пальчиком:
— Не прибіднюйтесь!..
Відділ філософії природознавства зовнішніми деталями мало відрізнявся, скажімо, від бухгалтерії домоуправління — кілька наукових працівників, майже всі кандидати наук, сиділи за такими ж казенними столиками, як і незліченна армія рахівників, для котрих головний службовий обов’язок полягає в наполегливому протиранні штанів. Всі до цього звикли, бо розуміли, що змінити бюрократичний стандарт неможливо, але Гриву це завжди ображало, — тому він з розумінням ставився до того, що його молодші колеги не обтяжували себе цілоденним висиджуванням за канцелярськими столами; відвідувача, коли він справді мав філософські уподобання, запрошували на зелені схили, що круто збігали до Дніпра, — і десь там, на піщаних алеях, вільно прогулюючись, обговорювали те, чим сьогодні зачепила небайдужі серця нерозгадана Світобудова. В’їдливий дотепник Юрко Жолудь називав співробітників Інституту філософії «бюропатетиками» — від схрещення слів «бюрократ» і «перипатетик»; відомо, що перипатетиками називали себе послідовники Арістотеля, бо геніальний засновник Лікея провадив навчання під час прогулянок.
Сьогодні також робочі столики не скаржились, що на них навалюються ліктями, — в кутку біля вікна, заглибившись у якийсь із томів Ф. Енгельса, сидів лише Степан Божко: це був єдиний працівник, який вважав чимось непорядним, мало не злочином, оті ніким не контрольовані прогулянки своїх колег. Він точно о першій дня, секунда в секунду, підводився й вирушав на обідню перерву, щоб з такою ж точністю о другій годині повернутися за свій робочий стіл. Степан вважав себе висококваліфікованим фахівцем на тій підставі, що, навіть зненацька розбуджений серед ночі, міг читати по пам’яті «Діалектику природи», як інші читають «Євгенія Онєгіна» або «Гайдамаків». Своє майбутнє він бачив у тому, щоб так само твердо опанувати «Матеріалізм і емпіріокритицизм» — на ленінській книзі пам’ять його часом зраджувала, а це вже зачіпало сумління, бо він отримував кандидатське «жалування» — щоправда, його зарплату називав «жалуванням» не він сам, а нестерпний Юрко Жолудь, якого Божко ненавидів смертельно. І якщо існували якісь пристрасті у Степана Божка, котрі не давали підстав зарахувати його до біороботів, то саме оця ненависть. Другий полюс його людських пристрастей (любов) нікому із колег не був відомий. Мабуть, Божко жодного разу не відвідав той сакраментальний полюс або полюс не відвідав його…
Грива присів біля столика Божка, буцімто був тут лише відвідувачем. Це сталося випадково, але спантеличило Степана — щось йому в цьому видалося підступним, небезпечним.
— Готуєтесь до дискусії? — запитав Мирон Сидорович.
— Так, — насторожено, мовби він очікував якоїсь каверзи, відповів Божко. Його товстий светр був схожий на панцер черепахи — здавалося, довга, тонка шия ось-ось буде втягнута під чорний комір светра, а вслід за шиєю там зникне і голова з довгим, загостреним носом.
— Можна поцікавитися вашою думкою з приводу картки Жолудя?
Божко раптом крутнув головою в напрямі співрозмовника й зухвало стрельнув очима — мовби його спіймали на гарячому.
— Я скажу свою думку під час дискусії. І не лише з приводу того, як дехто розуміє матерію. З’явилося щось суспільно значущіше.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Грива з тим відчуттям, яке опановує хіміків, коли вони занурюють лакмусовий папірець у склянку з кислим або лужним розчином.
— Ви бачили картку Клари Петрівни? — відповів запитанням Божко.
— Так, бачив. Але я поки що вас не розумію.
— Хе! —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.