Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І через паузу у дванадцять ударів серця знову:
– Я закликаю Айму, я закликаю Теллу, я закликаю Невму, я закликаю Огну.
Поки відьма повторює свої заклики, Ілона розставляє і запалює навколо кулі п’ять чорних свічок. Куля, яка до того світилась лише відблисками місячного світла, тепер вбирає в себе золоте сяйво їхніх пломінчиків. Вона сяє яскравіше за свічки і, здається, насичує густим світлом жовтий контур пентаграми. Есперові здається, що повітря над платформою вібрує. Що від місячного сяйва лине крижаний холод. Той самий холод. Він намагається підняти сингулярність вище, до балок перекриття, але виявляється, що летючий портальчик відмовляється виконувати його накази.
«Тікай», – радить розумне згущення.
Ярковський й сам відчуває, що треба тікати, але не знає як. Крижаний вітер міцнішає.
Відьма домальовує коло навколо пентаграми, ламає шматок крейди й кладе його на промінь землі. Вона піднімає з проміню духа ритуальний ніж, робить надріз на своєму зап’ястку й знов обходить коло, примовляючи та крапаючи кров’ю на всі проміні.
Відтак наказує Ілоні стати на промінь духу.
Та роздягається під примовляння відьми:
– Оро івба озопі, оро івба озопі вітом.
Гола Ілона, мармурово-біла під повним місяцем, займає вказане їй місце, хтиво хитає стегнами, підносить руки над головою, заплітає пальці у закличну мудру і каже:
– Я заступница в Силе Шин. И я в своём праве.
– Я розпорядниця Сили Енейгу. І я у своїй владі, – відгукується відьма й також підносить руки над головою. – Нехай Сили візьмуть в свої руки хумена споглядання, що прийшов до нас без запрошення.
Крижаний вітер стишується. Ярковський відчуває, як навколо нього виникає повільна пульсація. Вона не здається загрозливою, але еспер знає, що всі пастки впійманого часу на початках виглядають миролюбно.
«Не хочу до Ґохи», – каже він невідомо кому; розумне згущення зачаїлось. Еспер згадує про Наставника, тепер надія лише на нього.
Тим часом пульсація заповзає до внутрішнього простору Ярковського. Там, де щойно він відчував розумне згущення, тепер знаходиться щось рідке, що пульсує разом зі всім навколишнім світом.
– Елоша шола, – чує він примовляння відьми, – владою Заору і Цоаму, владою Завуло і Касамо, розпорядниця Сили Енейгу наказує вам: візьміть хумена в іцора Ґоху, відведіть його до суддів іцора Ґоху і виконайте їхній присуд. Гор ора!
– Гор ора! – звучить відлунням голос Ілони.
Пульсація пришвидшується, навколо еспера (а йому здається, що і всередині його монади, його суверенного «Я») швидко виростають вібруючі червоні стіни. Він здогадується, що відьма викликала Стражів. Він відчуває свою розділеність на стежках часу, відчуває себе у багатьох подобах, що одночасно живуть багатьма життями у багатьох реальностях. Від цього неможливого відчуття його розум розпачливо завмирає, намагається відключитись, опертись на віковічні, успадковані від предків, запобіжники, а відтак починає згасати. Порожнеча нападає на свідомість Ярковського не з боку вібруючих стін, а зсередини. Цій непорожній Порожнечі якимось чином вдається висадити диверсійну групу Стражів у самому центрі його фортеці. У тих потаємних чертогах, де мешкає його стрижнева сутність, його суверенна монада. І щось у тих чертогах іде всупереч сущому. Таємне полум’я, що живило сутність прагненнями, припадає всіма своїми пломінчиками. Згасає світло, що осявало храмину його монади і скріплювало її стіни.
Частини багатовимірної мозаїки меркнуть одна за одною. Натомість відкриваються тунелі, червоточини та кротячі нори до бічних вимірів.
«Хто я? Де я? Навіщо я?» – шепочуть уламки розділеного.
Один з них відчайдушно намагається утриматись в межах самоусвідомлення, закликає:
«Де ти, Наставнику?»
Без відповіді.
Навколо нього неозора завихрена байдужість, яка може бути і Ґохою і чим завгодно. Уламок того, що відчувало себе Ярковським, бачить, як з міжвимірних тунелів виїжджає дивізія слонячих голів. Обідки велосипедних коліс нестерпно блищать. Від того помноженого на тисячу хромового блиску Частковий Ярковський не відразу зауважує, що на хоботі передового Стража вмостився привид Бусурманка. Частковому Ярковському здається, що привид декламує:
Янгол Баршиель Наближає твоє смеркання, Він приходить, як подув-казкар, Він приходить, як поклик вмирання. Віяло стежок тебе розриває, На гаспидів у срібному житі. Міг би жити, а міг би й не жити, Все даремно в даремному світі. Прощавай!За мить, яка могла б бути й тисячоліттям і вічністю, уламок впійманого часом еспера припиняє спротив.
«О Предвічна Матір, богиня зніяковілих, помстись за мене!» – лине до завихреного безмежжя тінь згасаючого прохання.
20[№ 14 – Костик Маріанна Іванівна, журналістка, 33 роки, № 2 – Осинський Микола Григорович, бізнесмен, 56 років]
– Привіт! – одягнена у яскраво-червоне плаття Маріанна з пташиною грацією присідає на стільчик у парковому кафе. – Я трошки спізнилась, вибач. В мерії затягнули пресуху.
– Не впирається, – киває Sаня. – Щось вдалось вияснити?
– Небагато, – журналістка розкладає на столику смартфон, окуляри, запальничку, пачку з сигаретами. – Саша у Другому психоневрологічному диспансері, у відділенні для тяжкохворих, в окремій палаті. Його цілодобово охороняють люди Осинського, доступу до нього немає. Я спробувала натиснути на головного лікаря через обласний відділ охорони здоров’я, але головний там страшенно заляканий, навіть говорити не хоче. Кричить: «Не дозволяю! Він не контактний!» Трубку кидає. Телефони Осинського і Трегуба взагалі не відповідають. А що в тебе?
– Я пройшла його останнім маршрутом, – повідомила Sаня. – «Швидка» забрала його з Паркового Дому, просто з третього поверху. В Спілці письменників кажуть, що це вони викликали бригаду. Він перед тим заходив до них і розпитував про племінника однієї тамтешньої видри. А цей племінник має конуру на тому ж поверсі. Я так зрозуміла, що Ярковський після Спілки рушив до офісу племінника й там з ним щось сталось. Що саме, не дуже зрозуміло. Видри кажуть, що він несподівано впав на підлогу й почав сіпатись, як при епілепсії. Кажуть, що в нього з рота йшла піна. Племінник нібито злякався й відразу побіг до тітки. До тієї письменницької видри. Але я їм не вірю. В Ярковського ніколи не було припадків. Я точно знаю. Ані епілептичних, ані якихось інших. Це все фейки.
– Може, йому там чогось підсипали? – припустила Маріанна. – Пригостили чаєм або кавою і отруїли?
– В тих офісах він не став би їсти-пити, – Sаня була категоричною. – Він ще той крєндєль.
– А як знайти офіс племінника?
– Триста другий номер. Але там тепер зачинено. Видра каже, що вже другу добу не може з племінником зв’язатись. Впадає у нерви, плаче, кляне Ярковського і мене разом з ним.
– Осинський міг зацікавитись тим племінником.
– А може, він сам втік. До речі, дуже підозрілий тіпок. Дарував друзям настоянки і мазюкала для розтирання суглобів. Такий собі фармацевт-аматор.
– А з бригадою спілкувалась?
– Спробувала… – Sаня поправляє намотану на шию хустку. –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…», після закриття браузера.