Читати книгу - "Гірка правда"

Росії. Цю молоду демократичну республіку повалили самі ж українці з допомогою німців (або ж німці з допомогою українців), що сталося 29 квітня 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський міг правити на Україні, спираючись на німецькі багнети. Коли настав крах Австро-Угорщини й Німеччини, гетьмана повалила Директорія, очолювана Симоном Петлюрою, що мала бути продовженням УНР. Вона теж воювала з білими й червоними військами Росії. В той час, унаслідку проголошення Західно-Української Народної Республіки в Галичині, що сталося 1-го листопада 1918 р., для України відкрився третій фронт - війна з Польщею. При цьому всьому не було фактично ніякої співпраці чи домовленості між Центральною і Західною Україною, точніше Галичиною: перша вважала своїм ворогом № 1 Росію, друга - Польщу. За таких умов Західна Україна не мала змоги прийти з допомогою Центральній Україні в її боротьбі проти Росії, а Центральна Україна не могла допомогти Західній у її боротьбі проти Польщі.

Не маючи за собою ніякої реальної підтримки, втративши своїх дотеперішніх "покровителів" - Австро-Угорщину й Німеччину, обі частини України програли війну. Мало того - внаслідку співпраці Симона Петлюри з Ю. Пілсудським, представники обох частин України пересварилися між собою, галичани звинувачували "східняків" у зраді, С. Петлюру вони проклинали за договір з Польщею, котрим той відмовлявся від земель на захід від Збруча, хоч згодом вернувся він до ласки галичан, коли з тактичних міркувань треба було якось примиритися зі "східняками".

Отже - війну 1918-1920 pp. Україна програла. На схід від Збруча постала контрольована Москвою Українська РСР, яка Ризьким договором теж визнала кордони з Польщею на Збручі. Запроваджений на території Української РСР більшовицький терор зробив неможливим існування будь-яких легальних чи й нелегальних політичних національних партій.

Інакше справа виглядала в Західній Україні. До 1923 р. її територія буда невизначеною, Польща виконувала лише адміністрацію тих територій. Однак і цей стан став ясним після рішення Ради Амбасадорів: Західна Україна стала інтегральною частиною II Речі Посполитої Польщі, а її жителі, отже насамперед українці, стали громадянами Польщі. Українці, як польські громадяни, становили в Польщі значну національну меншість, інтереси якої захищалися також міжнародним правом, зокрема її інтереси були предметом діяльності Ліги Націй.

З програною війною, як незаперечним фактом, слід було примиритися на той час, слід було з того факту зробити висновки, слід було достосуватися до нових умов діяльності у напрямі захисту українських інтересів. Це можна і це слід було робити, виходячи з об'єктивного факту, що жителі Західної України стали громадянами Польщі, в якій існували закони, що охоплювали всіх громадян, а також з факту існування міжнародних гарантій на форумі Ліги Націй. Інакше кажучи, боротьбу за українські інтереси в Західній Україні можна і треба було провадити в польському парламенті - Сеймі і Сенаті, а також на форумі Ліги Націй. Цю діяльність повинні були провадити люди, конто яких не було обтяжене програною війною.

Такі сили були, вони становили впливовий фактор у житті II Речі Посполитої. Про них тут треба згадати хоч би коротко, щоб мати уяву, що, крім екстремістської, терористично-саботажної, тоталітарної УВО-ОУН, були українські сили, які діяли за допомогою цивілізованих заходів, які брали до уваги внутрішні й міжнародні обставини, що склалися довкола українського питання. Таку діяльність можна було проводити тим легше, що в Польщі панував демократичний устрій.

В II Речі Посполитій діяли українські партії різного напрямку. Лівий напрямок репрезентували Українська Соціал-Демократична Партія, Комуністична партія Східної Галичини, яка перетворилася в Комуністичну партію Західної України, Українське соціалістичне об'єднання і Українська радикальна партія. До партій центрового напрямку слід зарахувати Українську Народно-трудову партію, Українську партію національної роботи й найбільш впливову Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Про крайнє праві, тобто про націоналістичні угрупування, з яких постала УВО-ОУН, вже була мова.

Слід пригадати, що УВО й інші націоналістичні угрупування бойкотували вибори до польського парламенту 1922 р. Незважаючи на це, до Сейму тоді було вибрано 25 українських послів і 6 сенаторів до сенату. Ця кількість свідчить про те, що багато українців Західної України того часу не підтримали націоналістичного бойкоту, більшість орієнтувалася на іншу, ніж націоналістична, політичну думку. Вибрані до Сейму посли і до Сенату сенатори започаткували створення Української парламентарної репрезентації, яка, обходячи міжпартійні розходження, вела боротьбу за українські інтереси не тільки в польському парламенті, але й на терені Ліги Націй. Зокрема вельми діяльною в Українській парламентарній репрезентації була Мілена Рудницька, сестра Івана Кедрина - редактора органу УНДО "Діло". Варто зауважити, що Українська парламентарна репрезентація ставила на розгляд Ліги Націй справу пацифікації деяких сіл Галичини, але й ця її акція не зустрілася з будь-якою підтримкою з боку ОУН. Діяльність українських центрових партій, діяльність Української парламентарної репрезентації слід вважати як прояв здорової, культурної, розумної української політичної думки двадцятих-тридцятих років в умовах існування II Речі Посполитої Польщі.

Громадянство країни несе за собою права і обов'язки громадянина. Неморальною є ситуація, коли громадянин хоче використовувати свої права, натомість не бажає виконувати обов'язки у відношенні до держави, яка надає йому громадянство. Коли людина не хоче виконувати обов'язків, вона повинна відмовитися від громадянства й залишити країну.

Центрові українські політичні партії станули на грунт лояльності по відношенню до польської держави, вони боролися за українські інтереси, спираючись на діюче законодавство, зокрема на Конституцію і міжнародні договори, використовували в цій політичній боротьбі легальні засоби - сеймову трибуну, пресу, інші видавництва, також Лігу Націй.

Кажуть, що переможців не судять. - Однак цього не можна сказати про переможених. А ними, переможеними, виявилися творці УВО-ОУН. Навіть, отже, коли й не брати до уваги морального фактора, зокрема способу ведення боротьби, то, в результаті програної, слід поставити перед судом історії не тільки частину несвідомих виконавців злочинної політичної думки, але передовсім її творців.

Не Степан Бандера з Ярославом Стецьком склали й ухвалили на І Конгресі українських націоналістів у Відні 1929 р. "Декалог" - десять заповідей українського націоналіста, не вони були авторами, ані тими, хто ухвалював постанови Великого Збору українських націоналістів 1929 р. А саме там і тоді визріла, саме там і тоді була сформульована політична думка українських націоналістів.

Навіть націоналістичні теоретики не заперечують, що