Читати книгу - "Чигиринський сотник"

можна того дня шити, гаптувати і куделю прясти… Якось одна дівка шила увечері у п’ятницю, коли ж стукає щось у шибку. Одчиняє вона вікно, а там стоїть якась жінка. Шиєш, питає. Еге ж, каже дівка. Ну, так ось тобі на вечерю… — каже. Та й кинула на підвіконня мертвецьку руку.

— А нехай Господь милує! — жахнувся Михась.

— Ото такі вона капості вміє чинити… Аж якось вирішила вона й собі щось утнути. А якраз під ту пору створив Батько Троян чоловіка. Жив той чоловік на світі, жив, та й набридло йому самотою вік вікувати. Приходить він до бога і ну ж бо його прохати, щоб дав він йому жінку. А Дажбог йому й каже: «Є на світі Лада, — їй ти мусиш служити, а більше нікого тобі й знати не треба»! Почула теє П’ятниця і зраділа. Пішла вона на берег синього моря, а там росла вільха. Зрубала вона тую вільху, і зробилася з того дерева жінка. П’ятниця і каже їй: «Не хтів батько Дажбог, щоб ти прийшла на світ! Я дала тобі життя, то тепер служи мені повік». Жінка й погодилася. Як побачив її Господь з чоловіком у парі, то засмутився. Бо створив він чоловіка безсмертним і вічно молодим, а як запізнався той із жінкою, то втратив усе, — таку капость Нея йому вчинила. Але що вдієш… зробленого вже не переробити! Відтоді панує Нея над жінками, а Лада над козаками опіку гримає. І як почали народжуватися люди, то стали вони й умирати, бо як є народження, то має бути і смерть…

Замовк характерник, та Михась більше ні про що не питався — як похилився коневі на гриву, так і заснув у сідлі, бо всеньку ніч очей не стуляв через тую кляту П’ятницю.

X

Аж п’ятого дня добилися вони до Дніпра — трапилися дорогою татарські кочовища, то мусили стороною об’їжджати. Як виїхали на берег Дніпровий, то характерник і каже:

— Вже й смеркає, та сьогодні в Січ не попадемо — треба коней попасти, бо геть зморилися… І самим щось на зуб кинути, а то геть охляли.

— В мене й киші до хребта присохли, такий голодний! — каже Михась.

— Ну, то розпалюй багаття та вари кулешу, — каже Обух. — А я піду та хоч риби зловлю на вечерю.

От узяв Михась мідного казанка та й подався до Дніпра води набрати. От минає він могилу, що над самісіньким берегом височіла, коли ж чує: зашаруділо щось у бур’янах.

— Агов! — крикнув Михась.

Та ніхто й не обізвався.

— Не хоч обзиватися, то сиди! — каже малий козак. І сам до себе: — То, певне, бабаки жирують…

Та й рушив було із місця, коли ж тут гримнуло в бур’янах — і щось обпекло його вище ліктя.

— А бий тебе сила Божа! — скрикнув Михась.

Та запоясника вихопив і прямісінько в ті бур’яни.

Підхопилося щось попереду та гайда до Дніпра. Добре вибрало собі засідку: зразу коло могили починалися лози, то воно вшелепалося туди та й хаміль-хаміль у плавні.

— А щоб тобі добра не було! — каже Михась.

Глянув, а рана й не кровить. Лише рука стала мов не своя, геть заціпла. Вертається назад, аж долі пістоль валяється — так утікала вража сила, що й оружжя втеряла.

От іде малий козак до вогнища, коли й характерник прямує од річки. Як побачив Михася, то й у поли руками вдарився.

— А се що за лихо?!

— Стрілив хтось із могили, — каже малий козак. — Хтів було злапати я його, та втекла, бісова личина!

— Ану покажи!..

Зняв характерник із Михася сорочку та й дивиться.

— Пусте, — каже. — Хоч і сліпа рана, та кістку не зачепила. Хто ж у тебе поціляв?

— Якби ж то я знав! — каже Михась. — Плавні поруч, то воно й утекло.

— Нічого, — каже Обух, — зараз і зарадимо сьому лихові…

Та й почав такими словами промовляти:

— Вража куле, чортова дочко, де ти бувала? — За синім морем, де сонце сідає, де півні не піють, де голос людський не заходить. — Вража куле, чортова дочко, що ти там бачила? — Лицарів да богатирів, порубаних да постріляних, копитами кінськими потоптаних. — Вража куле, чортова дочко, а чи болять їхні рани? — Не болять і не кровлять, бо в землі сирій вони лежать. — Як у тих лицарів да богатирів рани не болять і не кровлять, так нехай і в Михася, внука Дажбожого, козака запорозького, кров не біжить, а рука не болить. Іди собі геть, вража куле! Амінь.

Як сказав він сеє, то відчув Михась, що заворушилося щось у його плечі, зашкребло, неначе комаха лапами, а тоді розтулилася рана і випала Обухові на долоню тая куля, кругла мов горошина.

— О Боже, — каже характерник, —