Читати книгу - "Смутна доба"

Вислизнув за ковані ворота, лишивши охорону вежі на Покрову. Було так, як він підозрював: люди Шуйського захопили усі дванадцять воріт, до Кремля нікого не пускали.

Близько четвертої ранку ударили дзвони на Ільїнці у Новгородському дворі, а тоді по всій Москві. Невпинно гудів колонний дзвін, оповіщаючи про тривогу. Людські натовпи разом із злочинцями, звільненими з темниць (Шуйський наказав роздати їм сокири та мечі), повалили на Красну площу, уже заповнену кінними боярами та дворянами при зброї.

— Що трапилось? — валував людський натовп.

Заколотники відповідали, як домовились:

— Литва б'є бояр, хоче знищити царя. Біжіть по домівках, рятуйте своїх!

— Винищуйте ляхів, їхні двори помічені!

Князь Шуйський з групою заколотників пробився крізь натовп, в'їхав через Фроловські (Спаські) ворота до Кремля, поцілував біля Успенського собору образ Богородиці і крикнув, піднявши обома руками хрест і меч:

— В ім'я боже ідіть на злого єретика!..

Ударили дзвони Кремля. Люди, що лишилися на площі, теж бігли через відкриті ворота до царських палат, куди пробитись було вже неможливо.

У палаці виявилось лише три десятки алебардників. По них почали стріляти — половина найманців розбіглись, решта відступали коридорами.

Цар з Басмановим спершу пробивалися до людей, і коли труп Басманова полетів з ґанку під ноги заколотників, Дмитрій зрозумів серйозність моменту і, відступаючи під пострілами, кинувся до покоїв дружини. Крикнув їй, щоб рятувалась, і подався в кам'яні палати.

Скакаючи з риштувань, цар дуже покалічився, потім його добив натовп.

Кілька днів останки Дмитрія і Басманова лежали на Красній площі, потім прах царя спалили, начинили попелом ядро і вистрелили в бік, звідки він прийшов.

Повсталий народ винищив поляків, лише послів; родину Мнішеків та їхніх найповажніших гостей пощастило врятувати — Шуйський побоявся ускладнень з Польщею. Простолюд так і не зрозумів, чому загинув цар Дмитрій, на якого вони покладали надії.

Наступного ранку Левко з козаками поскакали на Київ.

Тиждень гнали вони коней на південь, не цікавлячись назвами сіл і міст. Хвилювало лише, чи знайдуть де перекусити та прихопити щось в дорогу — ціни на продукти підскочили божевільно.

— За горбами Київ! — підбадьорював козаків Покрова.

— Це уже який твій горб?! — усміхався Левко.

Але і його лихоманила нетерплячка, дивився з кожного підвищення, наче справді сподівався добачити місто, найрідніше у світі.

Завдяки Покрові рухались вони швидко, на добрих спарених конях. У той божевільний день, коли вбили царя, коли винищували в Москві шляхту, коней можна було ловити на кожній вулиці табунами, вони били копитами сотні стаєнь, не відаючи, що їхніх господарів уже нема. Покрова подбав і про харч, такої хазяйської вдачі був парубок. Та люди їхали молоді, здорові і сакви швидко порожніли.

— Там ще якийсь горб, женемо до нього!..

Притомились козаки і коні, коли забили копитами об дерево парому, котрий вивіз їх на мирну Оболонь, по якій де-де ще зводились копички минулорічного сіна на хрестовинах[159], як половецькі шапки.

А вгорі — дзвіниці Києва, хоч молись.

— Господи, як довго ми тут не були!..

Аж серце заходило, як уявив, що скоро переступить рідний поріг і побачить Долю.

Кінець травня — найкраща у Києві пора; та козакам здалося, що місто причепурилося для них, кожне подвір'я аж бурхало свіжістю зелені і цвіту. І люди так привітно дивилися на втомлених вершників, що пробиралися міськими вулицями до Замкової гори.

Левко подумав, що козаків він збиратиме довго, якщо пустить по домівках, тому й направився прямо до воєводського двору.

Князь Острозький прийняв їх одразу у просторій воєводській залі, навіть підвівся, коли козаки зайшли.

— Про смерть самозванця знаю. Знаю і про вас, мені доповідали про вашу нелегку місію, козаки. Будете щедро винагородженні, ви того заслужили!..

Князь їх швидко відпустив, хоч Левкові наказав лишитись. Розпитував про кожну деталь заколоту, хто як діяв під час нього, хто за ким йшов. Особливо цікавили князя обставини вбивства самозванця.

— Обидва трупи, самозванця і Басманова, викинули на Красну