Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

Постать Мазепи надзвичайно цікава. Про нього писали іноземні автори ще за його життя. А вже після смерті написано чимало наукових і літературних творів, в яких змішалося докупи все — і правда, і домисел.

Дуже цікаві й неоднозначні оцінки гетьмана Мазепи в історичній літературі. Та всі підкреслюють його високу освіченість, підкреслюють дивний чар, яким володів цей чоловік у стосунках з людьми. Він умів якось особливо слухати людей, вловлювати й аналізувати їхні думки. Автори відзначають його ненав’язливе уміння подобатись іншим — він зачаровував і російських вельмож, і шаленого Петра І, який йому безмежно довіряв, він міг зачарувати будь–кого. Та, на жаль, не мав такого впливу на групу українських старшин, яка, орієнтуючись на Туреччину чи Крим, протидіяла йому, намагалась висунути проти свого претендента. Таким був, зокрема колишній сподвижник Мазепи — Василь Кочубей.

У своїй політичній діяльності Мазепа мусив проводити політику, яка б не дратувала Москву і відповідала б духові Коломацьких статей, укладених козацькою радою з московським урядом при обранні на гетьманство Івана Мазепи, що відбувалося на річці Коломак. Та водночас він зумів виростити плеяду діячів, які продовжили його боротьбу за відродження української державності.

Деякі автори саме й відзначають, що найбільша заслуга Мазепи полягає в тому, що він виховав оце покоління нових “мазепинців”, які продовжили на три чверті століття ідею української державності та все робили, щоб в історії гетьманська Українська держава не зникла.

Втім, за життя Мазепу часто називали “вітчимом” України — за його потаємність і недовіру до оточуючих. Його недолюблювали козацькі старшини, які звикли до сваволі й здирств, які звикли писати на всіх доноси. Треба сказати, що доноси — це була спеціальна політика спочатку польського, згодом московського уряду, яка сіяла чвари між українськими старшинами й розколювала їхню єдність з часів Руїни. Така політика й допомагала московським царям прибрати до своїх рук Україну. Про це яскраво свідчить лист одного з чільних російських урядовців, князя Д. Голіцина до канцлера Головкіна: “Задля нашої безпеки треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами. Треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом. Якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті”. У такий спосіб вдавалося урядовцям із Москви утворювати свої старшинські групи, купувати їх різними подарунками, пільгами, обіцянками, посадами, нацьковувати одну групу старшин на інших, гетьмана на старшину, старшину на гетьмана. Так було за І. Виговського, за І. Брюховецького, П. Дорошенка та інших гетьманів. Про це прекрасно знав Мазепа, і через те, певно, і була йому притаманна ота потаємність, про яку свідчать мемуаристи, брак відвертості навіть зі своїми наближеними. До останніх років він нікому не відкрив своїх планів, як він задумав відродити Україну. Про цю сторону його діяльності говорили його прибічники уже пізніше, підводячи підсумки практичних справ гетьмана.

Через те гетьман так ретельно виконував накази московського уряду — давав полки на “канальські” роботи, для воєн, ходив сам зі своїми військами і російською армією і проти татар, і проти турків. Його полки тримали в облозі чимало татарських і турецьких фортець на пониззі Дніпра під час російсько–турецької війни 1700 року Завдяки цьому Петро І зумів здобути Азов.

Ще одна цікава деталь, про яку повідомив шведський історик Альфред Єнсен. На початку XX ст. він написав дослідження про Мазепу й відзначив його освіченість, людську гідність, талант політичного діяча, але в той же час вказував на дві його вади. Це, на його думку, нерішучість і боягузтво. Бо, мовляв, Мазепа не проявив себе в походах як видатний полководець і герой. Але ж Єнсен забув, що українські козацькі полки на чолі з Мазепою боролись за чужі інтереси, це була боротьба, яка посилювала російський абсолютизм, від якого вони хотіли відбитися. Звичайно ж, здоровий глузд підказував Мазепі, що перемоги московських військ — це погибель для України. Що ж до нерішучості — тут варто подумати. Можливо, детальний аналіз його політичної кар’єри міг би підтвердити таку думку Єнсена. А можливо, ні, бо для рішучих політичних акцій потрібно мати твердий ґрунт. Чи була коли–небудь така твердь під ногами у цього гетьмана? З першого погляду здається, що таких сприятливих обставин у нього ніколи не було…

У той же час Мазепа мусив убезпечувати себе від звинувачень, переконувати царя, що він є послідовним виконавцем московської політики, у чому його постійно звинувачували і запорозькі козаки, і селяни, і частина козацької старшини. Говорили навіть, що Мазепа є тінню Москви в Україні, а душа його — в Москві, що він “бігає” часто до Москви, аби “навчитись”, як гнобити свій народ.

Сам він був великим землевласником, мав великі маєтності й помилування в Московській державі. Петро І Мазепу відзначив селянами–кріпаками за вірну службу. Крім того, Мазепа був другою особою в Російській імперії, яка мала орден Андрія Первозванного. За клопотанням Петра І йому був присвоєний від австрійського цісаря титул князя Священної Римської імперії.

У своїй внутрішній політиці Мазепа намагався догодити своїй старшині, яка мріяла збагатитись, завести своїх кріпаків. Своїми універсалами (а він їх видав більше тисячі) Мазепа встановив у окремих північних полках одноденний чи дводенний відробіток селян на землях старшини. Він роздавав землі — старшина збагачувалась. Зростала й багатіла козацька верхівка, яка його ж і лаяла; з іншого боку, були невдоволені ним і селяни.

Водночас гетьман піклувався про зростання шкіл, монастирів, церков, друкарень. Він тим самим сприяв вихованню нового покоління освіченої еліти, яка мала б оточити його й продовжити його справу.

Власне, Мазепа розумів, що діти Руїни, ота стара козацька старшина, зіпсована перекупами й хаосом дикої сваволі, уже була нездатна до державотворчої праці. Потрібні були нові люди. І старий гетьман виховував їх. З одного боку