Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

— Ви як, згодні повернутися?

Усі дали ствердну відповідь, тож він знову почав розвертати вертоліт у бік конвою. Втрутився Стів і сказав, що слід увімкнути перемикач потужності. Цей перемикач у разі потреби давав додаткову потужність, але користувалися ним тільки в надзвичайній ситуації, бо через необережне поводження можна було просто спалити двигун. Я клацнула перемикачем, і ми попрямували до конвою.

Якраз вчасно. По радіо почувся знайомий голос.

— «Педро один-п’ять», Охоронець готовий до завантаження.

То був один з наших ПРів, які лишилися на землі. Вони й гадки не мали, що нас підстрелено.

Ми цього не знали, але ПРи розділилися біля конвою й утратили між собою зв’язок. Генератори перешкод заглушили і їхнє внутрішнє радіо, тож контакт із пораненими встановив тільки один ПР. Він викликав нас, сподіваючись, що другий ПР побачить, як ми приземляємось, і прибіжить сам.

— Зрозумів. Скажи їм, що ми прибуваємо, — сказав Джордж головному ПРові.

Потім захрипіли навушники:

— «Педро один-п’ять», один-шість зігнутий ствол.

Зігнутий ствол. Чорт, у них несправна зброя. Наш вертоліт-побратим повідомляв, що в них поламалася зброя і вони зможуть підтримувати нас тільки з одного боку «пташки». Гіршим, ніж повертатися на бойовище після того, як тебе підстрелили, може бути тільки одне — якщо повітряна підтримка не може збройно захистити тебе. Що ще може піти не так?

— Прийнято. Обмін.

Джордж холоднокровно запропонував нам помінятися ролями.

Згідно з протоколом, якщо підтримувальному вертольотові заподіяно шкоду, другий вертоліт має його замінити. Ми прикриватимемо «Педро-16» своїми двома кулеметами, а вони спустяться й заберуть поранених і ПРів.

— Відмова. Немає потужності, — прийшла швидка й трохи нервова відповідь від командування «Педро-16». — Ми надто важкі. Ми не можемо.

Джордж і я мовчки перезирнулися. Гадаю, наше радіо знову запрацювало: екіпаж іншого вертольота чітко зрозумів, що нам треба, аби вони спустилися замість нас, але відмовився.

Справді, для «Педро-16» три пацієнти і два ПРи було забагато, бо ще ж є екіпаж, одначе якщо захотіти, то кожну непрогнозовану проблему можна розв’язати. Усі можливі варіанти виринули в моїй голові самі собою. Для них найпростіше було б злити трохи пального, забрати людей, а потім змінити маршрут і дістатися найближчого заправного пункту. Це легко зреалізувати, але потрібне чітке рішення пілота «Педро-16».

«Він злякався», — подумала я. Джордж кивнув, ніби й справді міг читати мої думки. Він теж мовчав. Ми не хотіли сіяти паніку серед решти екіпажу, але наша мовчанка промовляла більше за слова. Усі чули голос пілота. Кожен, хто служив в Афганістані, бачив, як люди втрачають мужність. Дороги назад після цього не було.

— Ви що, розігруєте мене? — майже зірвався на крик хтось у задній частині вертольота.

Тепер ми мали діяти, а «Педро-16» лишався нагорі й прикривав нас тільки половиною зброї. Принаймні «Кайови» були напоготові й снували довкола конвою. У них під животами ще зосталася приблизно половина ракет, тож ми мали додаткове прикриття.

Джордж швидко потяг ручку керування до себе й убік. Він збирався виконати той самий маневр, від якого зупинялося серце, і приземлитися поруч з конвоєм, але цього разу перед ним стояв тяжкий вибір. Він міг сісти на те ж місце, зробившись для ворога прогнозованим, або приземлитися в іншому, нерозвіданому, місці, ризикуючи потрапити на міну або на якийсь саморобний вибуховий пристрій (СВП). Нам, власне, й треба було евакуювати пораненого з конвою, що наткнувся на такий пристрій, а отже, лишалася ймовірність того, що там є щось іще. Джордж вирішив, що ліпше буде приземлитися в тій самій точці. Мені просто не пощастило, що постріл гвинтівки поцілив мою руку й стегно, однак ми незабаром дізнаємося, що відтоді ворог націлив на зону приземлення стрічкові кулемети.

Щойно шасі торкнулися землі, в нас полетіли важкі кулі. Вони гатили по вертольоту, відбиваючи рівний ритм. Я більше здогадувалася, ніж чула, як у нас одна по одній врізаються великі кулі. У мене всередині все тремтіло. Кулі влучили в хвіст і повільно почали повзти вперед: ворог пересував важкий кулемет, а наш восьмитонний вертоліт хитало, ніби маленький човен в океані. Ряд броньованих вантажівок трохи захищав нас від вогню. Ворог стріляв із висоти.

ПР, з яким не було зв’язку, очевидно, побачив, яким вогняним дощем нас поливають, і подумав: «Та до біса… Я не збираюся зловити кулю, біжучи до вертольота, що навіть не злетить». А коли один з ПРів і поранені дісталися вертольота, він так і лишився з конвоєм. Ми, не покладаючи рук, налагоджували системи, що ось-ось могли відмовити, і приймали поранених, тому ніхто на борту навіть не спитав, де той ПР.

Коли у хвості є несправність, через інтерком чути сирену аварійної сигналізації. Хвіст у нас був розтрощений ущент, і те, що ми намагалися сказати одне одному, заглушували звуки сирени. Усе відбувалося так швидко, що нікому навіть не спало на думку вимкнути сирену перемикачем, хоч ми були на землі не більш як п’ятнадцять секунд.

Через сирену в інтеркомі кілька цих украй важливих секунд ми не могли розмовляти. Однак зі своєї виграшної позиції — з лівого боку вертольота, найближче до конвою — я бачила через плече, що поранених і досі заносять. Отже, злітати ще зарано, ми могли когось поранити чи вбити. Я подала Джорджеві знак рукою, щоб він лишався на землі, поки я не побачу, що поранені на борту й у безпеці.

У Джорджа були сталеві нерви. Я вже не кажу про те, як він довіряв своєму другому пілотові, хоч майже нічого про мене не знав. Хіба тільки те, що я маю досвід