Читати книгу - "Світло Парижа"

З готелю привезли її скриню, і вона покопирсалася в ній, поки знайшла пару ножиць. Вони були маленькі й годилися радше для шиття, ніж для того, щоб зрізати важкі довгі прядки волосся, але їм доведеться це зробити. Дивлячись на себе у дзеркало, вона зачесала волосся назад у хвіст, взяла його в одну руку, а другою почала різати. Справа була важкою, вона мусила перерватися кілька разів, щоб опустити руки й дати їм відпочити, плечі боліли від незручної пози, ножиці більше жували, ніж різали. Коли закінчила, похитала головою. Зроблено. Вона тримала жмут волосся в руці, прядки ловили світло, коли вона обертала його туди-сюди, дивувалася його розміру, а потім, зачудована, знов дивилась на себе в дзеркало.

То була не найкраща стрижка, вона сама це визнавала, але була й не найгіршою. Звільнене від власної ваги, волосся завивалося довкола обличчя, очі стали ширшими й світлішими, обличчя здавалося янгельським, менш круглим. Вона ще раз похитала головою, випустивши на плечі кілька грайливих прядок, здивувалася, які вони світлі і як сильно змінили її обличчя. Слід було б попросити когось підрівняти ззаду, може, перукаря чи когось з дівчат із сонячної кімнати, але й так було непогано. Вона роздивлялась себе у дзеркалі й гадала, що майже вродлива.

Поруч із клубом було багато родинних садиб, а також багатоквартирних будинків з крамничками, тут і там, на першому поверсі, і коли цього вечора вона вийшла, надворі було досить спокійно. Люди сиділи вдома, вечеряли зі своїми родинами, сідаючи до столу зі свіжим хлібом, що купували, коли Марджі поверталася з Лібе. Марджі піднялася нагору до бульвару Монпарнас, аж поки побачила тріпочучий навіс Cafe du Dome. Трохи завагалася. Вона балакала з кількома дівчатами з клубу, але, насправді, жодної з них не знала. Хтось із них міг бути в одній з цих кав'ярень, але з жодною з них вона не була знайома настільки, щоб підсісти до її столика. Звичайною річчю було сидіти в кав'ярні та їсти, пити, годинами писати вдень, але ввечері такі місця мали більш святковий вигляд.

Ніби прочитавши її думки і мало її не зачепивши, пробігла група молоді, голосно розмовляючи, як робили зазвичай. Один із юнаків наткнувся просто на неї ззаду, мусила зробити великий крок уперед, аби не впасти. — Pardon, pardon![63] — Він зупинився перевірити, чи не збив її, і раптом: — Маргеріт!

Марджі дивилася вниз, майже певна, що зараз упаде, підвела погляд і зустрілася з вражаюче зеленими очима Себастьєна. — Ох, — вимовила й трохи зашарілась. Інші дівчата, вродливі, звикли, що до них заговорюють молоді люди, не були б такими дурними й не почервоніли би, як вона, не втратили би мову від найменшого знака уваги. — Bonsoir!

— Bonsoir! — відповів він, його друзі зупинились попереду, один з них щось сказав йому французькою, що, на її власне здивування, Марджі зрозуміла.

— Що ти там робиш, облиш вродливу дівчину у спокої.

— Рушайте далі, — відповів Себастьєн. — Я вас наздожену. — Марджі відчула, як її огорнуло зігріваюче світло. Вона зрозуміла все, що вони говорили, попри їхню говірку, попри те, що не добирали слова. Сталося диво!

— Що ти тут робиш? — спитала.

— Живу тут недалеко. Ось чому я знаю про клуб. А ти чому тут?

— Я теж тут мешкаю.

Себастьєн посміхнувся. — Ah, bien![64] — вигукнув він. — Винайняла кімнату в клубі? Я знав, що ти залишишся. Ти народжена для Парижа. Куди зараз ідеш? Ми до «Le Dome»[65]. Хочеш з нами? Це мої друзі. Наразі — найяскравіші художники Парижа. Коли хочеш стати письменницею, раджу тобі з ними познайомитися.

Краще б він цього не казав, подумала Марджі. Одна лише думка, що вона сидітиме з найяскравішими художниками Парижа, здавалась їй смішною. Думка про те, що вона стане письменницею, теж була смішною. Краще б вона не казала йому. Просто був чудовий день, була жінка з дитиною, що годувала голубів у сквері, продавець квітів біля метро. Тепер він гадає, що я маю зробити щось таке, подумала вона. Ну, те, що роблять справжні письменники. Вона не знала, що б це мало бути, бо ніколи не зустрічала жодного справжнього письменника.

Але чи не цього вона хотіла? Справжній Париж, Париж, про який писали в журналах, які вона брала в бібліотеці й ковтала просто в читальному залі, щоб мати не довідалась, яке сміття читає її дочка. Художники, які створювали це місто, щоб воно існувало, цвіло після безкінечної війни, чи натомість безбарвне нудне існування?

Помітивши її вагання, Себастьєн узяв її за руку. — Тоді ходімо.

Марджі, яка тримала чоловіків за руку тільки в танці, під наглядом старших, із сумнівом глянула на неї, потім всунула пальці в його долоню й попрямувала за ним.

— У тебе гарна зачіска, — сказав він, коли вони чекали, щоб перейти вулицю.

Марджі погладила кучері, що вибивалися з-під капелюха, наче зім'ялися. Дотик до них, таких світлих і м'яких, нагадав їй, як вона дивилася на себе в дзеркало — обстрижену, якусь нову й гарну, посміхнулась і відповіла: — Дякую.