Читати книгу - "Дожити до весни"

підробіток, а з іншого – їй, майбутньому екологу, також цікаво, які таємниці ховає в собі земля-мама в її рідному місті. Ірисці все цікаво. Вчора вранці попередила, що залишиться у Славка – хочуть разом сказати «До побачення» своїм літнім трудовим будням, треба готуватися до осені. Єва не знала, як на це реагувати. Заборонити? Не послухається. А баланс довіри, яку вони обидві так цінують у своїх стосунках, можна похитнути. Виросла її дівчинка.

Сьогодні донька мала бути вдома. Цікаво, як вона зараз сприйме те, що її невиправна трудоголічка мама нарешті повернулася з роботи раніше? А як зреагує на її розповідь? Як би не зреагувала – треба поговорити відверто, далі відкладати нікуди.

Квартира зустріла тишею. Ніхто не відгукнувся на «Привіт!». Шафа напіввідчинена. Єва відчула, як холодок страху почав пробиратися під шкіру, а в груди наче зимова бурулька раптом упала. Ірисчиних речей у шафі не було. На столі – аркуш паперу.

«Ми поїхали. Не до Мюнхена і не вчитися. Але візи нам уже відкрили, тож вирішили скористатися. Спробуємо знайти щастя там, де нас ніхто не намагатиметься розлучити й ніхто не буде обманювати. Надіюсь, що наша любов нам допоможе.

P.S. Мені все відомо. Як ти могла?! Чому мовчала? Не знаю, як реагувати, ще не переварила інформацію. Думаю… Моя тобі порада, мамо: не бійся минулого та не мрій про життя колись. Живи зараз. Люби зараз. Це твоє життя. А своє я облаштую сама.

Ірина»

Біль, давно затаєний у глибинах єства, раптом вирвався, вихлюпнувся і розтікся кровоносними судинами, заповнив кожен капілярчик, кожну клітину тіла. У кінчики пальців лівої долоні немов уп’ялися тисячі тонесеньких голочок – так її лівиця вже понад двадцять років реагує не лише на холод, а й на стреси. Дістала пляшку червоного вина, яку приберігала до першого вересня для Іриски. Пила й не могла сп’яніти. Не помітила, коли стемніло. Сиділа не вмикаючи світло. З усіх закутків підступала самотність. Якесь глибинне, первозданне відчуття її присутності паралізувало мозок.

Ну от і все. Фініта ля комедія.

Набридло сподіватися на кохання, якого вже ніколи не буде. Всі сльози, виплакані та невиплакані, всі нічні безсоння і благання до вищих сил повернути його – як вода у пісок.

Набридла робота, яку ніколи не вдавалося втиснути в рамки «від дев’ятої до вісімнадцятої», і вона, як дріжджове тісто, розповзалася на ранки та вечори, захоплювала «до» і «після» робочих днів, а також вихідні, свята й відпустки, забирала її в доньки та навіть у самої себе. Навіщо вона так спалювала себе? Невже справді вірила, що може змінити світ на краще? Чи це було спробою втекти від власних переживань, заповнити емоційну порожнечу? Але робота не може замінити почуттів, і зрештою ця імітація сублімації призводить тільки до ще більшої порожнечі.

Набридло уподібнюватися Сізіфові та щоденно перти на-гора каміння, яке потім, часто з погрозливим гуркотом, скочувалося назад, намагаючись поховати під собою і її саму. Тепер воно так гуркоче, начебто вся гора розвалюється.

Набридли люди, які постійно, як хмиз у багаття, підкидали їй свої нескінченні проблеми, великі та малі, серйозні й не варті виїденого яйця, скаржилися, нарікали, вимагали, наказували, погрожували… І нікому з них навіть на думку не спадало, що в журналістки Єви Вольської, прозваної в редакції «швидкою допомогою для спраглих», також можуть бути труднощі, що в неї також є душа, яка потребує любові та підтримки.

Набридло місто з його смогом, шарварком і скопищем уживаних автівок, звезених підприємливими ділками з усієї ситої Європи, де їх би давно вже відправили на утилізацію і перетворили на брухт.

Набридло безгрошів’я і власна винахідливість у пошуках способів заощадити – на харчах, на сукнях, на колготах, на помаді, на…

Тепер це тільки її життя. І вона може робити з ним що заманетьсяНасамперед треба знайти того, через кого воно пішло не так.

А тоді…

Вона вже вирішила, що буде тоді.

Раптом здалося, що в нічній тиші обізвалася скрипка. Не просто скрипка, а саме «червона панна», яка так довго мовчала і яку вона всі ці роки вже не сподівалася почути. Аж доки не побачила в Ковалицького італійку… Якщо знайшлася скрипка Ніколо Гусетті, отже, й «панна» жива. Де ж ти тепер, стара червона ворожійко? Звідки долинає твій голос? Що ти хочеш розказати?

Ввімкнула світло, дістала з шухляди записник, до якого заносила цитати, що могли згодитися для написання матеріалів. Розгорнула навмання.

«І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, то я – ніщо».

Усі відвернулися від неї, увесь світ проти неї, і навіть любов покинула її. Отже, й вона – ніщо? Ніщо нікому не потрібне. Нікому. Тепер і справді можна робити зі своїм життям що заманеться. Нікого не цікавить, як вона ним розпорядиться. Ніхто не заплаче, коли його взагалі не стане.

III
Анабель
Життя як перезавантаження