read-books.club » Фантастика » Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"

122
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85" автора Петро Федорович Кравчук. Жанр книги: Фантастика / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 54 55 56 ... 70
Перейти на сторінку:
сумуй.

А Олекса той йому у відповідь:

— І піду! І ніхто не затримає! Не тому піду, що женеш мене, а тому піду, що й сам нехтую! Де це бачено й де чувано, щоб почесним гостям дерев’яні миски ставили, ложки з дерева поклали? Чи ми мало взяли срібла й золота, щоб, як чорний люд, наїдатися?

І запала тиша, грім чатуючи.

Заволав тоді син Свиридович, сам гладкий, як і прізвище:

— Гей, козак Ілля, син Іванович! Пам’ятаєш ти чи пригадуєш? Як з’явився ти вперше на дворищі, Соловейка Розбійника у мішку тримав. А Ольошка з пихи чи заздрощів на тебе, козака, підняв ненависть. І поцілив би, ірод, булатом своїм, якби ти той булат не впіймав на льоту! Чи пригадуєш — пам’ятаєш ти? Тож віддяч йому повною мірою: Володимир-князь не каратиме…

Знов запала тиша, грім чатуючи. А персти добрих молодців на мечі лягли. Загримить незабаром січа зла, що не раз тут у хоромах кривавилася, білі камені кров’ю зрошуючи.

І сказав Ілля, син Іванович, і сказав Ілля, родом Муромець:

— Не гаразд давні чвари пригадувати. Не гаразд на пиру смуту сіяти. Ворогів доволі і в Дикому Полі! Чи ж ми їх серед чвар подолаємо?

І сказав на те Володимир-князь:

— Золоті слова мовив Муромець. Хай несуть на стіл срібло й золото!

— Слава, слава! — загукали дружинники.

— Нехай скаже наш учений друг, — мовив Муромець, — нехай повідає нам Добриня небувальщину, не якусь стару, а нечувану!

І Микитович, богатир вельми приязний, не примусив себе припрошувати:

— Розповім я вам, друзі, небувальщину, небувальщину, ще й нечувщину. Тільки не таку, яка була, а таку, яка буде ще… Уявімо, друзі, що наш хоробрий витязь Руслан, звитяжний нащадок Олегового поплічника Русланда, на оцій от гульні так нализався пива-меду, що, повертаючись додому, впав у князівський льох і проспав там мало не тисячу років!

І сказав достойний Руслан:

— Може буть, бо як сплю, то ніяк не добудишся.

— Прокинувся Руслан у дивному світі, коли люди мандрують у череві залізних птахів, а залізні птахи беруть у черево вже по сто християнських душ. Коли самого Перуна нащадки наші підняли з дна Славутича[12] і, аби заволодіти його блискавками, ув’язнили старого у так званий Конденсатор.

— Господи, слово поганське яке! — вжахнувся Володимир-князь.

— Так от, поневірявся спочатку Руслан у незнайомому світі, а тоді найнявся до концертної бригади естрадних лицедіїв і на потіху худородної челяді щовечора в’язав у вузли рейки, рвав ланцюги і ламав підкови.

І запевнив Руслан:

— Я це можу! Тільки що таке рейки — не відаю…

— Тож послухайте. Незабаром отрок закохався у дівицю Василису Прекрасну, чемпіонку Київщини із стрільби з лука. Василиса Прекрасна працювала оглядачем збройних палат Історичного музею, куди вперше у своєму житті подався потішний витязь Руслан.

— Гей, Добринюшко! — мовив Муромець. — По-простому кажи, не по-писаному. За словами заморськими ве второпаю глузду.

І Микитович не примусив припрошувати:

— От якось увечері пішов добрий молодець Руслан у палати обітовані на побачення з Василисою Прекрасною. Всі дороги ведуть до білокам’яного града Кия, а в Києві-граді доріг — лабіринт. І пригадав тоді добрий молодець, що котяться по стольному граду Кия залізні червоні чудиська, рекомі Трамвай.

— Господи, слово поганське яке! — знов жахнувся Володимир Ясне Сонечко.

— І котяться вони, і, як блискавки, блистаху, і, як тьма басурманських тимпанів, рокотаху. І люд їде, як Іона у чреві китовому.

— Оце таки небилиця, ще й нечувщина!

— На стойбищі подорожніх уздрів Руслан велику орду. Бо чадь міська, аще хотяще врата Трамваю відчинити, збігається на певні стойбища, аки печеніги на пороги Славутичу, де заморські гості із варягів у греки йдуть волоком. І пройти у ці врата важче, аніж грішнику окаянному у браму християнського раю. І прийшов Трамвай. І врата його вельми спокусливо відчинились. І стоять у них щасливчики, що раніше понабивалися, стіною мурованою. Тоді велика орда оточила Трамвай з лютою силою. І нападоша купно з усіх боків, волаючи громоподібно, деякі зі стінопробивними хитрощами, деякі з багатьма іншими облоговими підступами. Лізуть на приступ, хто як гаразд. І не чують один одного, хто й що глаголить. Тільки глас вопіющего у Трамваї погонича чути: “Людоньки, вам Трамвай не із шкіри кислої! Його не розтягнеш!”

Звеселилися від цих слів богатирі й дружинники, пожвавішали. Почали мечами й кинджалами побрязкувати. А Микитович, увагою вшанований, далі вів:

— Добрий молодець Руслан висів на самій десниці, а в нього мертвим хапком вп’ялася ще чортова дюжина осатанілих мандрівників по граду Кия. Якби розчепив він длань богатирську, бути б тому місцю пусту. І на голову потішному витязю перекупка з Подолу поставила кладь із свіжою городиною. І в обидві кишені штанів його залізли чутливі персти кишенькового татя, по якому давно карний ізборник плаче. Ще три стойбища Трамвай минув щасливо, а на четвертому його таки скинули з рейок. І видобулися з черева люди, і дивилися на мертве чудисько з таким жалем, з яким новомодні предки Адам та Єва дивилися на втрачений рай.

— Ну й дива, оце вигадка!

Микитович, увагою вшанований, далі повів:

— А на вулицях просторих стольного Києва, які названо гульварами, гужовому обозу рух заборонено й кінному там не проїхати… Що ж робити Русланові, що йому вдіяти? “І на меду знайдеш біду”, — гірко подумав славний витязь. Та не зійшовся йому білий світ клинцем, бо й старі відуни малим дітям утовкмачують: “Біда й пришелепкуватого навчить сало з коржем їсти”. І справді так! Рухаються на Руслана звідусіль тереми на колесах, хоча й без кінної запряжки. А тут іще міський дружинник вельми приязно дав йому, гостеві із сивої давнини, добру раду: під землею града Кия швидко мчать зчеплені повози, котрі рухаються за допомогою приборканої сили Перуна, навіки заточеного до Конденсатора…

— Господи, слово поганське яке!

— А ще до того всього по Славутичу на підводних крилах лодії без вітрил стрімко шугають… А ще у небі в усі-усюди, до всіх окраїн землі рідної, залізні птахи літають і перевозять на собі по півтори сотні душ за раз.

— Цілу залогу везуть?!

— Саме так! То вам, браття, не Змії Гориничі… А Дніпро-ріку перетяли запруди крутостінні, в яких безліч блискавок накопичується, що потім світлом в усіх градах та весях спалахують, аж свічок та лучин ніхто й не запалює… А ті запруди такі височезні, що води

1 ... 54 55 56 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"