Читати книгу - "Мед з дікалоном"

— То було у сорок п'ятому. Був я тоді зовсім іще шмаркачем, як ото ти зараз. Та й не тутешній я, із Полтавщини,— совіт, одним словом. Ні родини, ні друзів, та ще й люд місцевий косо дивиться. А часи були важкі. Голодно — бувало, коли за день в роті й ріски не мав. По лісах партизанка — а виклик є виклик. Їдеш на те село і не знаєш, чи повернешся. А ліків у нас і напоказ не було. У військових, у тих було все. Одного разу, вже пізно вечором, коли я був на чергуванні, у дворі лікарні зупинився віліс. Вискакує звідти військовий — майор медслужби. Проситься переночувати. Ясна річ, уночі ж йому їхати — вірна смерть, перестрінуть хлопці з лісу. Мені ж хіба шкода? Ліжка є. Та й спокійніше — він таки доктор, бо з мене толку тоді було, як ото з тебе зараз. Хороший чоловік був той майор, ще й виявився земляком моїм. Хворих оглянув, мої призначення передивився. Навіть похвалив: порядок у тебе і лікуєш правильно. Потім дістав він флягу зі спиртом, бляшанку тушонки, хліба, ще й цукерків жменю насипав — дівку свою, каже, вгостиш. Незле тоді чергувалося. Розговорилися за чаркою, знайомих спільних знайшли — виявилося, що ми в одному медучилищі вчилися. Цигарками пригостив якимись чудернацькими — чи то німецькі, чи американські — з верблюдом на коробці. Та тут він і каже: ти чув про новітні американські ліки — пеніцилін називаються?

Та де я міг чути? Не знали ми ще тоді антибіотиків. Але киваю — не хотілося ж визнавати себе невігласом. А він і далі провадить: вбиває воно будь-яку інфекцію. Це просто диво якесь. Один-два уколи виліковують пневмонію. Навіть туберкульоз бере. А вже про ті сороміцькі хвороби й говорити не варто. Один заштрик — і як і не було нічого. Майже як панацея Парацельсова[25]. Цьому англійцю Флемінгу, що такі ліки придумав, люди повинні пам'ятник золотий поставити за життя.

Так то воно так, та й що, кажу, з того, як воно десь є. Ліки ж американські, все одно не дістанеш. Та майор лише засміявся: за гроші, каже, все купиш. І дістає з кишені кілька ампул. Це, каже, тобі, дарую, земляче. А треба буде ще — приїзди до мене у Львів. Але звиняй, то вже буде за гроші, бо у мене не фабрика, сам купую у спекулянтів.

А я тоді з Галею своєю, небіжкою, познайомився. Вже й до весілля йшло, а я голодранець голодранцем. Усього майна — що на мені: галіфе і шинеля. Ну, думаю, вхопив Бога за бороду. Зароблю копійчину на весілля, втру носа майбутньому тестю. Бо дуже вже він гоноровим був. Хоч до білих ведмедів міг цей пеніцилін довести, та тоді я ще молодим і дурним був і страху ніц не мав.

Уколов я перший укол одному знайомому лейтенанту. Хороший хлопака. Ще й вірші писав гарні, й усе жінці присвячував. Ось досі кілька рядків пам'ятаю.

Ми ж, чоловіки, усі то розуміємо — яке б кохання не було, немає таких залізних людей, щоб ото кілька років без жіночого тепла могли обійтися. А він одружений, і додому вже час їхати. І нащо ту біду до жінки везти? Чекала, сердешна, на нього стільки, всі очі виплакала. Та й у них, військових, за такі хвороби мало не трибунал загрожував. Дійсно ліки чудодійні були — враз хлоп видужав. Розрахувався щедро. Звісно, звідки ж у нього гроші, він же не інтендант який, а фронтовик. Отримав я сувій шкіри на чоботи та гарну шаль, мабуть, німецьку, для своєї Галі. Ще й добрий могорич він виставив, коли від'їздив додому. Та, певно, шепнув комусь зі своїх друзяк про мене. Решта уколів розійшлися за кілька днів. То ж військо з Німеччини поверталося, станція забита була, ешелон за ешелоном йшов. Почав я трохи в пір'я вбиватися, і грошенята з'явилися, та й одягнувся пристойно — костюм у спекулянтів купив. І Галчин батько вже наче не такий суворий до мене став. У Львові, в майора, я бував мало не щотижня. Та як казав той старий жид — все так не буде. Скінчилося це в один момент. Підходжу до шпитальної брами, аж бачу — ведуть смерші мого майора. Той без погонів, без портупеї, обличчя розбите. Я все одразу зрозумів. А за кілька днів трибунал — і розстріляли його. Потім взнав випадково — не за пеніцилін. Постачав він ліки до лісу. Царство йому небесне, добрий чоловік був.

Урвалося мені з тим пеніциліном. А вояки все йдуть та йдуть. Довелося у сірка очей позичать — нема, кажу, більше.

Та як на ту напасть, приходить до мене сам капітан Кравченко. Енкаведист, лютий як собака.