Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

Вона й сама помічала ті зміни – про них безжально свідчило кожне дзеркало – чого-чого, а дзеркал у цій віллі не бракувало!

І тоді, до своєї невимовної радості, я уздрів її розпач – пекельний розпач великих, чорних, вогненних очей.

Плід помсти зрів і достигав нишком, не помічений. Сили мої мовби помножилися, я відчув якусь таємничу допомогу, перетворившись на якесь магнетичне середовище, що притягало, сотало приховану енергію, котра дрімала в цьому домі – я був не сам у віллі. То тут, то там почали зриватися досі полонені таємничі завихрення, сміливіше вивільнялися таємничі струми, народжувалися нові сили. І я відчував, що вони приязні для мене. І вона теж це відчула – із жахом, з безмежним жахом переслідуваної звірини, кинулася до мене по захист, по опіку. Наївна! Якби вона знала, що це власне я ці сили й вивільнив!

Відтак вона не хотіла спати сама, в сум’ятті очікувала вечірніх годин. У домі цілу ніч палилося світло, і було ясно, мов удень. Вона ні на хвилю не розлучалася зі мною в остраху перед самотністю, у забобонному ляку перед чимось жахливим. А коли на кілька годин забувалася, знесилена безсонням, її мучили страхіття, і крізь сон я не раз чув її тихий, приглушений стогін.

Якось, зірвавшись із ліжка, в самій білизні, простоволоса, вона припала до мене в божевільному переляку і сховала затулене долонями обличчя мені на грудях.

– Що тобі? Щось наснилося? – спитав я, і сам у тривозі здригаючись.

– Я боюся, – шепотіла вона, тремтячи, як осиковий лист, – Я боюся. Тільки не лишай мене! Сама б я вмерла зі страху в тім домі.

Якби не моя впертість, вона б залишила цей палацик і переселилася б десь-інде. Одначе я тримався свого, тож змушена була лишатися.

Урешті страх, розпач і шал безсилої люті сягнули вершини. Одної ночі, охоплена гнітючими примарами, з вибалушеними очима, вона зірвалася з ліжка в самій сорочці і стала наді мною, важко дихаючи. Із її вуст зі свистом виривалося зміїне шипіння:

– Бери мене, ти, кате клятий! Бери або… загинеш!

У піднятій руці зимно зблиснуло вістря венеційського кинджалу.

Я зупинив її поглядом: рука, наче спаралізована, безвладно опала, стилет висковзнув із закоцюрблих пальців.

– Ха-ха-ха! – зареготав я, всідаючись у фотелі, в якому востаннє бачив зникаючу постать Стославського. – Ха-ха-ха! І до цього, як бачиш, я був готовий. Ти хотіла знати, чому я гребую твоїм тілом, чому не хочу мати з тобою нічого спільного? У відповідь я прочитаю тобі дещо з прадавніх священних книг. А ти можеш сісти навпроти – тільки не поновлюй своєї спроби, бо буде така ж даремна. Чи хочеш слухати?

Із смиренністю добитої офіри вона опустилася на килим.

Я видобув із шафки Старий Заповіт. Останнім часом я цю книгу студіював із запалом, занурений у її предивні таїни, напоєний поетикою слова і глибиною сутності. Відкрив Книгу Царів і спокійним голосом, пройнятим важливістю моменту, прочитав із першого вірша наступний уривок:

– «А Давид постарів, увійшов у літа. І покривали його одежами, та не було йому тепло. І сказали йому його раби: «Нехай пошукають для пана царя молоду дівчину, – і стане вона йому за доглядачку. І буде вона лежати при лоні твоїм, – і буде тепло панові цареві!»

І шукали дівчину вродливу по всій Ізраїлевій границі, та й знайшли шунаммітку Авішаґ, і привели її до царя. А дівчина була дуже вродлива, і спала з царем і служила йому…»

Я перервав читання, глянувши на Сару. Вона витримала погляд.

– Ну як? Розумієш?

– Чого воно має мене обходити? Який зв’язок поміж тим пасажем і нами? – нервово стенула плечима.

– Не бреши, Саро! Ти все чудово розумієш. Той велемудрий егоїст – твій прабатько і наставник.

– Ти верзеш нісенітниці, – відказала вона, люто заціпивши вуста.

– Брешеш, Саро! Але послухай інші уривки з Книги Товита, з 3 і 6 розділів. Це остаточно проясняє ситуацію.

– Із Книги Товита? – зойкнула вона, як давніше зойкала уві сні.

– Так, із діянь Товита і Сари, дивним збігом обставин ти є наступницею тамтої сатанинської жінки… «Того ж дня сталося, що й Сарі, доньці Раґуеля, який жив у Екбатані, в Мідії, довелося слухати докори від однієї зі слугинь свого батька, тому що вона була віддана сімом чоловікам, яких Асмодей, лихий демон убив після того, як вони були з нею…»

Перегорнувши сторінку, я читав далі, з 6 розділу:

– «Янгол Рафаїл «сказав до хлопця: «Брате Товіє… Цієї ночі ми мусимо спати в Раґуеля… є у нього донька… Сара… Ми поговоримо про дівчину цієї ж ночі й заручимо її з тобою… Тоді Товія… сказав Рафаїлові: «Чув я, що вона була вже віддана за сімох чоловіків, і всі вони загинули у весільній почивальні тієї ж ночі, коли входили до неї… Чув я також… що то демон їх повбивав, і я тепер боюся». І тоді рік йому ангел Рафаель: «Послухай же мене, брате, не зважай на того демона, візьми її. Бо то тільки над таким, хто до шлюбу так чинить, що Господа від себе… відштовхує, а в своїх любощах так поводиться, наче кінь і мул, які не мають розуму… над тим демон має владу… Але якщо ти візьмеш її, то увійшовши до спальні, утримуйся від неї три дні і нічим іншим як молитвами з нею не займайся».

Я закрив Біблію і зиркнув на Сару.

Ніколи не забуду її в той трагічний момент. Розпач і сором, лють, страх і великий, безмежний біль глипали з вирви цієї демонічної душі, аби востаннє заграти на обличчі, спотвореному акордом дисонансів!

Вона, як пантера, кинулася на мене з хижо викривленими пальцями:

– Ти, підлий мерзотнику! Заскочив мене, знищив, розтоптав і ще хочеш панувати наді мною!

Я міцно вхопив занесений до удару п’ястук і крикнув:

– Угомонися, відьмо! Нині наша остання ніч – завтра я назавше облишу цей дім. Одначе не бажаю проводити разом з тобою ті пару годин, які лишилися до світанку. Мені обридло твоє товариство. Ти поводишся, як мегера, іди звідси! Лиши мене, я хочу врешті відпочити тут на самоті.

Вона дряпалася, виривалася, і мені коштувало чималих зусиль зламати її відчайдушний опір та випхати у салон, залитий потоками світла. Відтак, замкнувши за нею двері, з розстроєними сутичкою нервами, я повернувся до спальні і важко сперся на підвіконня, вдивляючись у непроглядну жалобу ночі…

Аж раптом тишу розтяв глухий, жаский, краючий душу жіночий крик. Був він настільки моторошний, настільки вражаючий, що попри все я кинувся назад до салону.

Тут було темно. Покій, перед хвилею залитий потоками світла, заполонила брутальна нічна пітьма: миттєво згасли електричні лампіони, змерхли фантазійні жирандолі. Крик раптом ущухнув, і запанувала глуха, задушлива