Читати книгу - "Шалена"

– Он, на сцені. Дивись! – кажу я. Я кусаю губу зсередини так сильно, що тече кров.

Сальваторе дивиться в тому напрямку, куди я показую. Я відчуваю, що він напружується. Він мені не вірив. Поки сам не побачив. Я й сама не вірила. Ми збігаємо сходами вниз до краю сцени. Ми взяли с собою два повних відра води, щоб усе вимити, вода з відра хлюпає та розливається. Мої ноги мокрі. Мої коліна тремтять, коли я йду, роблячи по два, по три, по чотири кроки за раз. Іти, здається, доведеться цілу вічність.

Що я, в біса, роблю? Я ніби дивлюся на себе з відстані – я глядач, що прийшов на грецьку трагедію: що більше крові й нутрощів, то краще. У кінці всі помирають. Звідси, з амфітеатру, вбивства здаються справжніми, але все це лише гра: тригодинне напруження, збудження, розвага, катарсис. Я знаю, що на сцені не кров, а харчовий барвник. Я знаю, що кишки не людські, а свинячі.

Ми доходимо до краю сцени, застрибуємо на неї. Спершу – Сальваторе. Він простягає мені руку, та я просто стою там і витріщаюсь. Я не хочу підходити ближче. Думаю, я можу зблювати. Він хапає мене за руку й теж витягає мене нагору, так, ніби я легка, мов пір’їнка (а хотілося б). Я йду до нього до лінії колон у глибині сцени, наближаюся до тіла. Раптом я спиняюся наче вкопана. Очі Амброджо досі широко розплющені й сяють у місячному світлі. Він дивиться на мене. Великі безвиразні очі, як у риби, викладеної на лід у рибній крамниці. Рот роззявлений, із нього звисає язик. У риб є язики? Голова в нього розтрощена, по ній тече цівка крові. Волосся вологе й чорне. Краєм ока я помічаю щось світле: що це? Череп?

За тілом – видовище, від якого спиняється серце. Етна й досі вивергається. Мені починає це подобатись. Спалахи червоних іскор у нічній темряві. Це приголомшливо, неймовірно, епічно, піднесено. Тепер, зрозумівши, що ці потоки лави не поглинуть мене, я не можу відвести очей від вогню.

– Бет! БЕТ! БЕТ!

– Що?

– Треба прибрати це лайно, – каже він.

Я знову повертаюся до тіла, підходжу на крок ближче. Від смороду свіжої крові, змішаної з сіркою та солоним повітрям, до горла підступає нудота. Він заповнює мої ніздрі, спускається горлом: удар у щелепу, вибитий зуб, прокушений язик. Я відхаркую кров, кров наповнює мій рот, мій шлунок, мої легені. Я задихаюся, тону, з головою поринаю в кров.

Камені темні, слизькі, мокрі. Намочую губку в відрі й витискаю. Крижана вода бризкає мені на литки, на підошви, охолоджує мій зламаний палець. Я шкрябаю плити губкою. Кров не відтирається. Навіть у темряві мені видно, що вона й досі там: блискуча, чорна кров. Я тру сильніше і швидше, дряпаючи плити кісточками пальців, до ран, до м’яса. Руки починають боліти. Чорт, нічого не виходить. Стає тільки гірше. Кров – уперте стерво.

– Бет?

– А?

О Господи. Ну що тепер?

– Здається, ти казала, в Амброджо був пістолет.

– Був. Був! У нього був пістолет.

– То де він? – каже Сальваторе. – Тут його немає.

– Мабуть… мабуть… мабуть, він його випустив.

– На сцені його немає. Я його не бачу.

Чорт.

– Мабуть, він десь у театрі.

Він насуплено дивиться на мене, потім роззирається довкола. Театр темний і повен тіней. Глядацькі місця займають величезну площу.

– В нього був пістолет. Клянусь. Я його бачила, – кажу я.

Сальваторе зітхає.

– Гаразд. Байдуже. Допоможи мені його пересунути, – нарешті каже він.

Я кидаю губку назад у відро. Сальваторе стоїть біля голови Амброджо, тримаючи його руками під пахвами, напоготові. Я витираю чоло тильним боком долоні: воно масне, мокре. Я не хочу його торкатись. Я знаю, що він буде холодний.

– Ноги, – каже він.

Я встаю, кривлячись від болю: коліно! Палець! Нахиляюся, щоб узяти Амброджо за ноги, тримаюся за його щиколотки, та раптом: кроки. Ліхтарик. Силует.

– Che cazzo fai?[93] – лунає чоловічий голос.

Ліхтар яскраво світить мені в очі. Засліплює мене. Я зойкаю. Випускаю ноги й випростуюсь.

– От лайно, – кажу я.

– Merda, – каже Сальваторе.

Фігура наближається. Кроки стають гучнішими. Він збігає сходами, і буквально за дві секунди він уже під сценою.

Скуйовджене біляве волосся. Уніформа. Охоронець. Ну звісно. Хто ж іще?

– Бетто? – каже він.

Настав слушний момент, щоб поплакати. Я опускаюся на коліна та схлипую.

– Che cazzo?

Він застрибує на сцену. Обіймає мене за плечі.

– О Боже! Бетта! Що ти накоїла?

– Я, я, я… – кажу я.

– Що сталося, Бетто? З тобою все гаразд?

– З нею все гаразд, – каже Сальваторе, і його гучний голос лунко звучить на мертвотно-порожній сцені. – Чоловік напав на неї, от вона його й вирубила. Він оговтається.

Охоронець встає. Світить ліхтарем на Амброджо. В такому освітленні тіло виглядає ще гірше. Прожектор перетворює його на театральний реквізит. Горлом піднімається блювота. Я відвертаюсь.

– Ma è morto[94], – каже охоронець.

– Forse è morto[95], – відповідає Сальваторе.

– Будь ласка, – кажу я нарешті, встаючи. – Будь ласка, будь ласка, нікому про це не кажи. Мені довелося це зробити. Я була вимушена, – кажу я.

Охоронець дивиться мені у вічі. У світлі ліхтаря я бачу жах у його очах. Господи, він зараз запанікує. Мабуть, він уперше бачить мерця.

– Madonna mia[96], – бурмоче він собі під ніс. – Бетто, це ти його вбила? Не він?

Він наставляє ліхтар на Сальваторе. Сальваторе задкує, відвертається, затуляє очі руками.

– Це я. Це я. Будь ласка, не розповідай нічого. – Я хапаю його за сорочку. Охоронець знову світить на мене. Я заплющую очі. – Будь ласка. Будь ласка.

– Madonna mia. Ти збожеволіла? – каже він. – З глузду з’їхала? Ти хоч розумієш, що ти наробила? Це ж Амброджо Карузо! І ти досі тут? Тобі треба вшиватися звідси! Вони тебе вб’ють. Ти, чорт забирай, зникнеш назавжди!

Я дивлюся на охоронця. Його очі вистрибують з орбіт, як у банькуватої золотої рибки. Він, здається, дійсно наляканий. Хто вб’є мене? Ніно? Доменіко? Емілія? Сальваторе? Поки що я одна тут усіх убиваю. Його це хвилює?

– Чорт, – каже він, ніби озвучуючи запізнілу думку. – Що я скажу своєму босу?

Я встаю повільно, тремтливо, непевно, кладу руки йому на шию. Шкода, що я не