Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

«Золоті» дев'яності роки XX століття на Заході на якийсь час заступили весь масштаб цього революційного зламу в системі держави. Втім, сьогодні очевидно, що ця могутня ріка європейсько-світової системи держав розчинилась у болотистій мішанині всесвітньої історії, певною мірою потрапивши у своєрідний Пантанал[190] державної історії, що аж кишить небезпечними зміями, комарами, а також дикою звіриною. Ця багниста місцевість, здається, не має ні кінця, ні краю, а у дедалі густішій імлі непросто уявити, як рухається вода. Тим-то чимраз ясніше вимальовується усвідомлення не лише того, що на зламі 1989-90 рр. не тільки добіг кінця біполярний світовий порядок Ялти, а й того, що ця віха має куди більше значення. З падінням Берлінського муру та розпадом Совєтського Союзу закінчилась історія європейської державної системи завдовжки в триста п'ятдесят років.

Насправді теза про кінець старої європейської системи в період після 1989-90 рр. пояснює багато проблем адаптації в трансатлантичних відносинах. Бо як США, так і Європа реагували, згідно з різною їхньою структурованістю і об'єктивною ситуацією, геть по-різному на цей злам в історії державної системи: Сполучені Штати як суверенна та єдина світова держава з огляду на свою безпрецедентну могутність знову опинилися в об'єктивно односторонньому становищі, натомість європейці втягнулись у транснаціональне перетворення, що на новий лад визначало їхній суверенітет і матеріалізувалось у вигляді Європейського Союзу. Тепер, однак, стає дедалі очевиднішим, що це означало й означає, — США, попри їхню неперевершену могутність, досі діяли по суті в руслі норм, а отже в рамках логіки європейської системи держав. Хай у період з 1945 по 1989 роки вони й обіймали спадщину європейської системи держав, але сама успадкована система як така по суті незмінно існувала й надалі.

Справжня революція в державній системі почалася тільки з розпадом Совєтського Союзу, бо внаслідок цього гегемонія глобальної біполярності поступилася місцем односторонньому централізмові Такої ситуації в минулій історії міжнародної системи ще зроду-віку не було. Якщо дотримуватися лише об'єктивної логіки революції наявної системи держав, то лише зараз перед Сполученими Штатами постане завдання розробити і втілити в життя проект нової глобальної системи, що мав би спиратися саме на цей глобальний централізм однієї влади.

Звісно, це стосується тільки об'єктивної ситуації в міжнародній системі. У попередньому розділі ми вже говорили про нездалість американської імперії, і, певна річ, усі аргументи, наведені там, придадуться і тут. Проблеми глобального одностороннього централізму були б завеликими, його легітимність — занадто низькою, а суб'єктивна структурованість більшості американського народу, а також його традицій та принципів навряд чи гарантувала б успіх такому закладові. Тим-то об'єктивна необхідність і суб'єктивна неможливість являють собою практично нерозв'язну суперечність у поточному стратегічному становищі єдиної наддержави США, і це має серйозні наслідки, обертаючись порядком або безладом у світовій системі держав. Звичайно, опис суперечності — це аж ніяк не відповідь на актуальне питання щодо нового світового порядку, що її можуть дати тільки США як єдина світова держава, а якщо не дадуть, Америка залишиться з сучасною непослідовністю в реальності системи держав, що суттєво збільшить і небезпечно зарядить потенціал конфліктів, кризи і нестабільність.

Тричі в XX столітті Сполучені Штати відповідали на загрозу державній системі великим, з інституційного, політичного, економічного й нормативного погляду виваженим проектом порядку («Велика Стратегія»), двічі з них цілком успішно. Президент Вудро Вільсон створив Лігу Націй у відповідь на загрозу європейській системі держав, якою була Перша світова війна; Франклін Д. Рузвельт заснував систему Організації Об'єднаних Націй у відповідь на війну за світове панування, що її розв'язали нацистська Німеччина та імперська Японія, і яка дістала назву Другої світової війни, а Президент Гаррі С. Трумен і його державний секретар Джордж Маршалл розробили на початку холодної війни проти совєтської загрози Західній Європі та іншим регіонам військово-політичну коаліційну структуру, в центрі якої стояли НАТО і план Маршалла. Можливо, наразі США як провідній державі світу потрібне навіть більше зусиль, щоб дати відповідь на новий тоталітаризм і глобалізацію, якщо треба успішно відбити стратегічну загрозу їхній безпеці.

З огляду на масштаб завдання створити новий світовий порядок можна справедливо зняти питання, чи одна держава, хай вона і має безпрецедентну повноту влади Сполучених Штатів, зможе це зробити сама, інакше кажучи, чи вистачить ресурсів її влади і легітимності для вирішення цієї проблеми. Щодо цього є серйозні сумніви, бо саме тут висихання потоку європейської історії впадає у вічі в негативному плані. Росія, Китай, Індія, Японія, Бразилія — всі ці та багато інших держав у процесі розробки нового порядку стануть важливими, можливо, навіть головними дійовими особами, або ж, у крайньому разі, супротивниками, але тільки Європи — і це означає, що єдиній і цим сильній Європі з її інстинктом та глибшим відчуттям історії й тісними зв'язками цінностей та інтересів по інший бік Атлантики — дано відігравати роль справжнього партнера. Тож, Заходові кинуто виклик, а за призвідців правлять Сполучені Штати Америки.

Чи йдеться, втім, у випадку з односторонньою позицією Сполучених Штатів урешті-решт про якусь «примху» історії? Саме становище, так говорить поширена теза, якраз нетипове, не властиве системі, й перебіг подальшої історії знову внесе до нього якісь корективи. Щонайпізніше до середини століття знову дійде до балансу сил між КНР і США, можливо, навіть з іншими світовими державами. Все це може стати реальністю, проте, з іншого боку, важливі чинники говорять за те, що за поточних подій у системі держав ідеться не про випадкову інтермедію. Бо не тільки США, але і європейці перебувають в унікальній історичній ситуації, і, можливо, навіть Європи з її не менш безпрецедентним об'єднанням суверенних національних держав у ЄС це стосується значно більше.

Європейський союз за останнє десятиліття докорінно змінився. Це стало результатом як його власних рішень, так і нових викликів. Європа п'ятнадцяти держав, якою вона була 1 травня 2004 року, перетворилася на Європу двадцяти п'яти держав-членів. Тим-то Європа чітко подолала поділ континенту, який зберігався впродовж п'яти десятиліть, коли існував конфлікт «Схід-Захід». Водночас був створений внутрішній